Зіно Давідофф (Зуселе-Меєр Гілелевич Давідов).

Історія всесвітньовідомої людини-легенди розпочалася 11 березня 1906 року в невеличкому провінційному містечку Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії, в єврейській родині торгівця тютюном Гілеля Давідова та Рашелі Орлової. Батьки назвали хлопчика Зуселе-Меєр. На той час було прийнято називати дитину подвійним ім’ям, бо вірили, що це допоможе хлопцю в
майбутньому знайти вірну життєву дорогу.
Гілель Давідов чудово знався на тютюні, і не випадково: на Новгород-Сіверщині вирощувалися в той час кращі його сорти! Отже, прокормити родину допомагала торгівля сумішами тютюну, яка стала справою життя Гілеля.
Приватної тютюнової лавки він не мав – був «торговцем-надомником».
Ймовірно, весь процес дроблення тютюнового листя відбувався в жилому помешканні Давідових. Папіроси від Гілеля (прикметно – із золотим обідком)
хоч і користувалися попитом серед містян, родина переїжджає до Києва, ймовірно, через зростаючу конкуренцію…
Щоб прогодувати численне сімейство, (в родині Давідових було п’ятеро дітей: Леон, Зуселе-Меєр, Йосип, Ніна та Олена), Гілель відкриває на Подолі нелегальну тютюнову лавку (отримати у Києві дозвіл на відкриття тютюнової
крамниці, а тим паче – із власною вітриною на фасаді, у ті часи шансів у юдея
не було), та займається звичною вже справою: змішує різні види тютюну,
створюючи суміші (мєшкі) на замовлення покупців.
Нелегальна тютюнова справа у Києві кормила Давідових недовго. Вже 1911 року родина назавжди полишила імперію. Вірогідною причиною еміграції було зростання антисемітських настроїв та постійна загроза чорносотенних погромів.
Скоріш за все, родина планувала емігрувати до Америки, але через брак грошей доїхали тільки до Швейцарії та оселилася в Женеві. Тут їхнє прізвище почали вимовляти й писати на французький манер – Давідо́фф.
Гілелю вдається відкрити невеличкий сірниковий (згодом тютюновий) магазин, який дозволяв родині якось існувати, а дітям - отримати освіту.
Невдовзі маленький магазинчик, розміром 6 м 2 , здобув популярність серед емігрантів, адже тут можна було придбати не лише сірники, а й за доброю ціною гарну суміш тютюну та сигари. Його швейцарські сигари мають все той же золотий обідок…
У шість років Зіно пішов до женевської початкової школи. Після уроків разом із братами школярик завжди допомагав батькові, сортуючи тютюн, роздягаючи стебла, за якістю розкладаючи на купки листя і згортаючи цигарки. Це був перший трудовий досвід тютюнника Зіно. А ще його дитячі спогади назавжди закарбували в пам’яті атмосферу батьківської лавки, окутану на стільки густим тютюновим димом, що його «можна було жувати». Зіно любив спостерігати за покупцями: який товар купляли, як покупці оцінювали тютюн, як співвідносилася зовнішність покупця з тим, що він купляв. Та робив висновки на майбутнє. Батько мріяв, щоби Зіно був скрипалем, навіть найняв для сина приватного вчителя музики. Але, як покаже час, не скрипку бачив Зіно джерелом свого збагачення.
1925 р. батько власним коштом відправив Зіно в один з найкращих навчальних закладів Женеви - престижний коледж Кальвіна. Зіно легко вписався в нове студентське життя. Він виявився справжнім гуманітарієм: швидко заговорив на іноземних мовах (англійській, німецькій, французькій, іспанській, італійській, знав ідиш), без проблем давалися йому основи мистецтва. З математикою та природничими науками йому не пощастило – хисту не було. В останній рік навчання Зіно зрозумів, що йому не вдасться скласти випускні іспити, тому свідомо, аби не витрачати батькові гроші, син залишив навчання.
Подальші півтора року хлопець працював у сімейному бізнесі. Йому з дитинства подобалося допомагати батькові у лавці, де поводив дуже багато часу. Мабуть, вже тоді він вирішив, що піде стопами батька. Але йому мріялося пройти свою “школу життя”, аби стати справжнім тютюнником. З чогось треба було починати. Але життя в однокімнатній квартирі, відсутність швейцарського громадянства (Давидови мали лише вид на проживання, бо були емігрантами) не дозволяло взяти кредит, а невеликі заробітки – купити своє житло або землю. У 1926 році батько надав можливість знайти своє місце в житті 20-річному сину - купив квиток в один бік до Буенос-Айреса, дав 300 франків та кілька рекомендаційних листів. Так почався шестирічний латиноамериканський вояж. Це був найважливіший період в житті Зіно. З’ясувалося, що технологією виробництва тютюну мешканці Буенос-Айреса не переймалися, бо в Аргентині власного тютюну не було, а сировина імпортувалася з Бразилії та Куби. Тож свої перші песо майбутній засновник тютюнової імперії заробив у столичній опері «Colon Opera», де танцював танго і чарльстон, якім навчився у танцівниці того ж закладу протягом двох місяців плавання з Європи до Аргентини на нижній палубі корабля; далі, ймовірно, заробляв посудомийником (судячи з його вислову: «Я був би жахливим посудомийником – дуже багато битих тарілок!»). У грудні 1926 р. він влаштовується бухгалтером фірми “Piccardo y Cía. Ltda”. В Аргентині йому вдається отримати паспорт, після чого можна вже було думати і про власний бізнес, і про тютюн.
А в 1928 році вирушив у подальше плавання, тепер - вздовж латиноамериканського узбережжя, щоб дізнатися все про місцеві види тютюну.
Тут у нагоді стали володіння іспанською мовою та батькові рекомендаційні листи, які допомогли юнакові відвідати та декілька місяців попрацювати на
найвідоміших плантаціях тютюну у бразильських штатах. А далі доля привела його на Кубу. Тут Зіно пройшов усі етапи сигарного виробництва – від посіву до упаковки готових сигар. Кажуть, руки 400 людей повинні доторкнутися до тютюнового листка перед тим, як він стане сигарою. Зіно зробив це в дві руки за два роки.
Назад у Женеву повернувся з бажанням зайнятися сигарним бізнесом. Але батько чомусь не запросив сина повернутися у сімейний бізнес. Зіно змушений був заводити власну справу, починаючи з нуля. Для відкриття приватної крамниці не вистачало стартового капіталу. Але знайшовся місцевий інвестор, який придбав крамничку та зробив молодого тютюнника керуючим. Посада керуючого надала Зіно статусу завидного жениха та дозволила одружитися. Його обраницею стала дочка успішного торговця смаженими зернами кави - Марта Фромер. У 1930-х рр. Зіно успадкував тютюновий магазин батька у стані, близькому до банкрутства. Та посагу дружини вистачило на придбання нового магазину у Лозанні. Саме при лозаннській крамничці був обладнаний перший в Європі клімат-контроль - стаціонарний х’юмідор - кондиційований підвал, який відповідав усім вимогам зберігання безцінних сигар.
У 1933 р. народилася донька Соня. А через три роки молоде подружжя Давідофф повернулася до Женеви, аби працювати в магазині Гілеля. Торгівля сигарами продовжувала залишатися сімейним бізнесом майже до 1969 р. Разом із Зіно за прилавком стояли його брат Йосип, сестра Олена, дружина, а також донька Соня (вона страждала на алергію на тютюн, але в магазині працювала з п’ятирічного віку). Комерційний талант та працьовитість стали запорукою успіху у бізнесі. Зіно Давідофф працював сім днів на тиждень, з восьмої ранку і до останнього клієнта.
Несподівано Давідоффу в бізнесі допомогла й Друга світова війна - Швейцарія залишалася нейтральною країною, а тому торгувала тютюном з усіма учасниками конфлікту. Під час Другої світової війни магазини Зіно Давідофф стали єдиним місцем, де можна було купити тютюнові вироби найвищої якості. Продавалися сигари і в гітлерівську Німеччину, державною ідеологією якої був антисемітизм. В результаті торговий обіг сімейного бізнесу виріс уп’ятеро, як порівняти з довоєнними роками. Гілель та Зіно навіть дивувалися, звідки у людей гроші під час війни – сигари купляли коробками. Саме за роки війни Зіно заробляє свій перший мільйон та стає одним з передових реалізаторів сигар у Європі. За короткий час Зіно пройшов шлях від хлопчика на побігеньках у тютюновій крамниці до закупника тютюну для фабрик.
У повоєнні роки маркетингова ситуація геть змінилася. На Кубі нова влада почала націоналізацію тютюнового виробництва. Сигарні фабрики об’єднуються під егідою державної компанії «Cubatabaco». До Зіно Давідоффа у Женеву завітали власники кубинських тютюнових плантацій і сигарних фабрик за порадою: як на повоєнному ринку представити кубинські сигари? Питання вирішилося раптово. Зіно запропонував назвати селекційні сигари на честь бордоських вин, озвучивши ідею французькому торгівельному дому «Grand Crus de Bordeaux» - і дозвіл фірми на використання її торгової марки був отриманий. У цей період підприємець робить ставку на елітарність сигарної продукції. Яку працівники виготовляли тільки вручну. Ще один вдалий маркетинговий хід Зіно – дерев’яна коробка (х’юмидор) для сигар, яка була не тільки оригінальним декоративним доповненням до товару, а й предметом розкошу. А у 1948 році з’явилися сигарети «Davidoff», для яких Зіно особисто створив суміш тютюнів.
 Ідею Зіно Давідоффа - виготовляти на Кубі оригінальні сигарні бренди - підтримав сам команданте Че Ґевара, який запропонував ввести державну
монополію на тютюн. Новітні кубинські сигари елітної якості швидко здобули
комерційний успіх. Справи підприємця йшли вгору. 1967 р. Зіно отримав у власність особняк у центрі Гавани. Там була заснована фабрика «El Laguito». У
тому ж році побачила світ монографія Зіно – «Книга експерта по сигарам»
(«The Connoisseur’s Book of the Cigar»).
Якість товару завжди була на першому плані. Тому, коли показник якості кубинської продукції значно впав, Зіно, під наглядом швейцарських митників та ЗМІ, демонстративно спалив 131 000 погано скручених кубинських сигар в Базелі на території переробки сміття. Розвіявся димом 1 мільйон швейцарських
франків. Нічого подібного більш як за 520-річну історію сигар нічого подібного не траплялося. А на початку 1990-х рр. він припиняє співпрацю з Гаваною та переносить виробництво у Домініканську республіку, повністю
змінивши смакоароматику продукції, але зберігши усю свою клієнтуру. У 65-річному віці великий підприємець, будучи на вершині популярності, розмірковував про заслужений відпочинок, щоб присвятити залишок життя
своїй родині, подарувати онукам увагу, якою колись обділив єдину доньку;
мандрувати, слухати улюблену музику, курити сигари. Але доля розпорядилася
по своєму. Не так сталося. У 1970 р. друг і повірений у справах тютюнника, правник, доктор юриспруденції Ернст Шнайдер після одруження отримав величезні статки та сімейне підприємство «Oettinger AG» (одну з найбільших тютюнових компаній Швейцарії). Він запропонував Зіно об'єднати капітали. Між ними був підписаний контракт на 3 роки, який затягнувся аж на 25 років. У результаті комерційної угоди Ернст Шнайдер отримав контрольний пакет акцій компанії «Davidoff», де Зіно залишався її обличчям, разом з тим ставши співвласником величезної компанії «Oettinger AG». Дякуючи Шнайдеру, Зіно із успішного торговця перетворився на світового тютюнового магната. Фирмові цигарки «Давидофф» теперь вироблялися на фабриках Oettinger. Шнайдеру вдалося не тільки купити ім’я успішної людини, а й зробити це ім’я світовим сигарним брендом. Продукція компанії «Давідофф» стрімко завоювала своє місце на світовому ринку. Можливо, колись фірмовий слоган Davidoff «Коли знаєш, чого вартий», так приваблював поціновувачів елітного тютюну. Разом з тим, у 1980 р. була створена «The Zino Davidoff Group», що мала займатися різноманітним виробництвом, за винятком знаменитих тютюнових виробів. Від 1985 р. ця компанія продукувала різні статусні товари: коньяки – «Davidofff Selection Classic» та «Davidoff Selection Extra», горілку “Davidoff”, окуляри, годинники, парфуми, запальнички, машинки для обрізання сигар, дрібні вироби зі шкіри, модний одяг, каву та різноманітні аксесуари. Манія вишуканого стилю
дозволила Зіно Давідоффу відкрити магазини в усіх куточках земної кулі - від
Гонконгу до Лондона та Нью-Йорка. У 90-ті роки він багато подорожував. Мріяв на схилі років побачити свою малу батьківщину, українське місто Новгород-Сіверський, в якому з’явився на світ. Але не судилося – не встиг. Проявилася хвороба. Аналізи показали рак підшлункової залози. Великого підприємця не стало 14 січня 1994 р. На час смерті нашого земляка його продукцією торгувала гігантська мережа із 1300 фірмових магазинів та бутиків, що стали хранителями торгової марки «Давідофф», під якою на сьогодні виготовляється безліч елітних товарів.