Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Ігоревім"

Ігор Святославич.

ns-slovo — 2026-04-03T12:37:49Z

3 квітня 1151 року народився Ігор (у хрещенні Георгій) Святославич, князь новгород-сіверський і чернігівський. Середній син чернігівського князя Святослава Ольговича, онук Олега Святославича, правнук Ярослава Мудрого, відомий як головний герой «Слова о Полку Ігоревім». Вже з дитинства батько долучав Ігоря до діяльності старших князів. Зокрема, в 1159 році разом з батьком брав участь у з'їзді чернігівських князів.По смерті батька в 1164 за угодою старшого брата Олега з їхнім двоюрідним братом, Святославом Всеволодовичем, який обійняв чернігівський стіл, Ігор Святославич мав одержати від останнього якусь волость, але Святослав не дотримав обіцянки. Ймовірно, Ігор жив разом з братом Олегом у Новгороді-Сіверському, за іншими даними— князював в Путивлі та Курську. Вісімнадцятирічний Ігор брав участь у поході коаліції князів на Київ 1169 року, ініційованому Рюриком і Давидом Ростиславичами. Не пізніше того ж року Ігор одружився з дочкою галицького князя Ярослава, а 8 жовтня 1170 року в них народився первісток Володимир. У майже тридцятилітньому віці, 1180 року, по смерті свого старшого брата Олега, він посів престол Новгорода-Сіверського. У 1180-х Ігор мав напружені стосунки з багатьма сусідніми князями. Зокрема, з переяславським Володимиром Глібовичем, нерідко доходило до жорстких сварок, унаслідок однієї з яких, той понищив володіння Ігоря. Складні відносини були і з Києвом, де тоді правив старший двоюрідний брат Святослав Всеволодович, який уславився успішними походами на половців. До Ігоря з його молодшим братом Всеволодом Святослав ставився поблажливо. Ті ж почували себе зневаженими і намагалися ухилятися від походів під його проводом. Ігор вів традиційну для клану Ольговичів політику співробітництва з половецькими ханами. 1181 р. разом із половцями воював проти князя Рюрика Ростиславича, був розбитий і в одній ладді з Кончаком урятувався втечею Дніпром. Союз із Кончаком, мабуть, спричинив відмову Ігоря Святославича від загальноруського походу 1183 р. у Половецький степ. У лютому 1185 р. знову ухилився від участі в переможному (як потім з'ясувалося) поході проти половців. Бажаючи здобути славу й здобич, у квітні 1185 р. організував спільно з братом Всеволодом, своїм сином, путивльським князем Володимиром і племінником князем рильським Святославом Ольговичем новий похід проти половців. Княжі дружини на р.Каялі зазнали поразки від орди половецьких ханів Гзи і Кончака, а сам Ігор Святославич потрапив у полон, з якого йому згодом вдалось утекти. Похід Ігоря Святославича на половців послужив сюжетною основою «Слова о полку Ігоревім». 1191 р. знову здійснив похід на половців, досягши при цьому часткового успіху. По смерті двоюрідного брата, князя Ярослава Всеволодича в 1198 р., як " старший во Ольговичах" вокняжився в Чернігові, де й помер. Досі триває дискусія де поховали Ігоря Святославича - в Чернігові чи Новгороді-Сіверському. Потрапивши в полон в 1185 р. Володимир Ігорович одружився там з дочкою Кончака, в них народилася дочка. Іншим дітям Ігор теж вдало знайшов партнерів: дочку видав за онука київського князя Святослава Всеволодовича, а сина Святослава одружив із дочкою іншого впливового князя, майбутнього володаря Києва, Рюрика Ростиславича.

Зіно Давідофф (Зуселе-Меєр Гілелевич Давідов).

ns-slovo — 2026-03-12T09:18:19Z

Історія всесвітньовідомої людини-легенди розпочалася 11 березня 1906 року в невеличкому провінційному містечку Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії, в єврейській родині торгівця тютюном Гілеля Давідова та Рашелі Орлової. Батьки назвали хлопчика Зуселе-Меєр. На той час було прийнято називати дитину подвійним ім'ям, бо вірили, що це допоможе хлопцю в
майбутньому знайти вірну життєву дорогу.
Гілель Давідов чудово знався на тютюні, і не випадково: на Новгород-Сіверщині вирощувалися в той час кращі його сорти! Отже, прокормити родину допомагала торгівля сумішами тютюну, яка стала справою життя Гілеля.
Приватної тютюнової лавки він не мав – був «торговцем-надомником».
Ймовірно, весь процес дроблення тютюнового листя відбувався в жилому помешканні Давідових. Папіроси від Гілеля (прикметно – із золотим обідком)
хоч і користувалися попитом серед містян, родина переїжджає до Києва, ймовірно, через зростаючу конкуренцію…
Щоб прогодувати численне сімейство, (в родині Давідових було п'ятеро дітей: Леон, Зуселе-Меєр, Йосип, Ніна та Олена), Гілель відкриває на Подолі нелегальну тютюнову лавку (отримати у Києві дозвіл на відкриття тютюнової
крамниці, а тим паче – із власною вітриною на фасаді, у ті часи шансів у юдея
не було), та займається звичною вже справою: змішує різні види тютюну,
створюючи суміші (мєшкі) на замовлення покупців.
Нелегальна тютюнова справа у Києві кормила Давідових недовго. Вже 1911 року родина назавжди полишила імперію. Вірогідною причиною еміграції було зростання антисемітських настроїв та постійна загроза чорносотенних погромів.
Скоріш за все, родина планувала емігрувати до Америки, але через брак грошей доїхали тільки до Швейцарії та оселилася в Женеві. Тут їхнє прізвище почали вимовляти й писати на французький манер – Давідо́фф.
Гілелю вдається відкрити невеличкий сірниковий (згодом тютюновий) магазин, який дозволяв родині якось існувати, а дітям - отримати освіту.
Невдовзі маленький магазинчик, розміром 6 м 2 , здобув популярність серед емігрантів, адже тут можна було придбати не лише сірники, а й за доброю ціною гарну суміш тютюну та сигари. Його швейцарські сигари мають все той же золотий обідок…
У шість років Зіно пішов до женевської початкової школи. Після уроків разом із братами школярик завжди допомагав батькові, сортуючи тютюн, роздягаючи стебла, за якістю розкладаючи на купки листя і згортаючи цигарки. Це був перший трудовий досвід тютюнника Зіно. А ще його дитячі спогади назавжди закарбували в пам'яті атмосферу батьківської лавки, окутану на стільки густим тютюновим димом, що його «можна було жувати». Зіно любив спостерігати за покупцями: який товар купляли, як покупці оцінювали тютюн, як співвідносилася зовнішність покупця з тим, що він купляв. Та робив висновки на майбутнє. Батько мріяв, щоби Зіно був скрипалем, навіть найняв для сина приватного вчителя музики. Але, як покаже час, не скрипку бачив Зіно джерелом свого збагачення.
1925 р. батько власним коштом відправив Зіно в один з найкращих навчальних закладів Женеви - престижний коледж Кальвіна. Зіно легко вписався в нове студентське життя. Він виявився справжнім гуманітарієм: швидко заговорив на іноземних мовах (англійській, німецькій, французькій, іспанській, італійській, знав ідиш), без проблем давалися йому основи мистецтва. З математикою та природничими науками йому не пощастило – хисту не було. В останній рік навчання Зіно зрозумів, що йому не вдасться скласти випускні іспити, тому свідомо, аби не витрачати батькові гроші, син залишив навчання.
Подальші півтора року хлопець працював у сімейному бізнесі. Йому з дитинства подобалося допомагати батькові у лавці, де поводив дуже багато часу. Мабуть, вже тоді він вирішив, що піде стопами батька. Але йому мріялося пройти свою “школу життя”, аби стати справжнім тютюнником. З чогось треба було починати. Але життя в однокімнатній квартирі, відсутність швейцарського громадянства (Давидови мали лише вид на проживання, бо були емігрантами) не дозволяло взяти кредит, а невеликі заробітки – купити своє житло або землю. У 1926 році батько надав можливість знайти своє місце в житті 20-річному сину - купив квиток в один бік до Буенос-Айреса, дав 300 франків та кілька рекомендаційних листів. Так почався шестирічний латиноамериканський вояж. Це був найважливіший період в житті Зіно. З'ясувалося, що технологією виробництва тютюну мешканці Буенос-Айреса не переймалися, бо в Аргентині власного тютюну не було, а сировина імпортувалася з Бразилії та Куби. Тож свої перші песо майбутній засновник тютюнової імперії заробив у столичній опері «Colon Opera», де танцював танго і чарльстон, якім навчився у танцівниці того ж закладу протягом двох місяців плавання з Європи до Аргентини на нижній палубі корабля; далі, ймовірно, заробляв посудомийником (судячи з його вислову: «Я був би жахливим посудомийником – дуже багато битих тарілок!»). У грудні 1926 р. він влаштовується бухгалтером фірми “Piccardo y Cía. Ltda”. В Аргентині йому вдається отримати паспорт, після чого можна вже було думати і про власний бізнес, і про тютюн.
А в 1928 році вирушив у подальше плавання, тепер - вздовж латиноамериканського узбережжя, щоб дізнатися все про місцеві види тютюну.
Тут у нагоді стали володіння іспанською мовою та батькові рекомендаційні листи, які допомогли юнакові відвідати та декілька місяців попрацювати на
найвідоміших плантаціях тютюну у бразильських штатах. А далі доля привела його на Кубу. Тут Зіно пройшов усі етапи сигарного виробництва – від посіву до упаковки готових сигар. Кажуть, руки 400 людей повинні доторкнутися до тютюнового листка перед тим, як він стане сигарою. Зіно зробив це в дві руки за два роки.
Назад у Женеву повернувся з бажанням зайнятися сигарним бізнесом. Але батько чомусь не запросив сина повернутися у сімейний бізнес. Зіно змушений був заводити власну справу, починаючи з нуля. Для відкриття приватної крамниці не вистачало стартового капіталу. Але знайшовся місцевий інвестор, який придбав крамничку та зробив молодого тютюнника керуючим. Посада керуючого надала Зіно статусу завидного жениха та дозволила одружитися. Його обраницею стала дочка успішного торговця смаженими зернами кави - Марта Фромер. У 1930-х рр. Зіно успадкував тютюновий магазин батька у стані, близькому до банкрутства. Та посагу дружини вистачило на придбання нового магазину у Лозанні. Саме при лозаннській крамничці був обладнаний перший в Європі клімат-контроль - стаціонарний х'юмідор - кондиційований підвал, який відповідав усім вимогам зберігання безцінних сигар.
У 1933 р. народилася донька Соня. А через три роки молоде подружжя Давідофф повернулася до Женеви, аби працювати в магазині Гілеля. Торгівля сигарами продовжувала залишатися сімейним бізнесом майже до 1969 р. Разом із Зіно за прилавком стояли його брат Йосип, сестра Олена, дружина, а також донька Соня (вона страждала на алергію на тютюн, але в магазині працювала з п'ятирічного віку). Комерційний талант та працьовитість стали запорукою успіху у бізнесі. Зіно Давідофф працював сім днів на тиждень, з восьмої ранку і до останнього клієнта.
Несподівано Давідоффу в бізнесі допомогла й Друга світова війна - Швейцарія залишалася нейтральною країною, а тому торгувала тютюном з усіма учасниками конфлікту. Під час Другої світової війни магазини Зіно Давідофф стали єдиним місцем, де можна було купити тютюнові вироби найвищої якості. Продавалися сигари і в гітлерівську Німеччину, державною ідеологією якої був антисемітизм. В результаті торговий обіг сімейного бізнесу виріс уп'ятеро, як порівняти з довоєнними роками. Гілель та Зіно навіть дивувалися, звідки у людей гроші під час війни – сигари купляли коробками. Саме за роки війни Зіно заробляє свій перший мільйон та стає одним з передових реалізаторів сигар у Європі. За короткий час Зіно пройшов шлях від хлопчика на побігеньках у тютюновій крамниці до закупника тютюну для фабрик.
У повоєнні роки маркетингова ситуація геть змінилася. На Кубі нова влада почала націоналізацію тютюнового виробництва. Сигарні фабрики об'єднуються під егідою державної компанії «Cubatabaco». До Зіно Давідоффа у Женеву завітали власники кубинських тютюнових плантацій і сигарних фабрик за порадою: як на повоєнному ринку представити кубинські сигари? Питання вирішилося раптово. Зіно запропонував назвати селекційні сигари на честь бордоських вин, озвучивши ідею французькому торгівельному дому «Grand Crus de Bordeaux» - і дозвіл фірми на використання її торгової марки був отриманий. У цей період підприємець робить ставку на елітарність сигарної продукції. Яку працівники виготовляли тільки вручну. Ще один вдалий маркетинговий хід Зіно – дерев'яна коробка (х'юмидор) для сигар, яка була не тільки оригінальним декоративним доповненням до товару, а й предметом розкошу. А у 1948 році з'явилися сигарети «Davidoff», для яких Зіно особисто створив суміш тютюнів.
Ідею Зіно Давідоффа - виготовляти на Кубі оригінальні сигарні бренди - підтримав сам команданте Че Ґевара, який запропонував ввести державну
монополію на тютюн. Новітні кубинські сигари елітної якості швидко здобули
комерційний успіх. Справи підприємця йшли вгору. 1967 р. Зіно отримав у власність особняк у центрі Гавани. Там була заснована фабрика «El Laguito». У
тому ж році побачила світ монографія Зіно – «Книга експерта по сигарам»
(«The Connoisseur's Book of the Cigar»).
Якість товару завжди була на першому плані. Тому, коли показник якості кубинської продукції значно впав, Зіно, під наглядом швейцарських митників та ЗМІ, демонстративно спалив 131 000 погано скручених кубинських сигар в Базелі на території переробки сміття. Розвіявся димом 1 мільйон швейцарських
франків. Нічого подібного більш як за 520-річну історію сигар нічого подібного не траплялося. А на початку 1990-х рр. він припиняє співпрацю з Гаваною та переносить виробництво у Домініканську республіку, повністю
змінивши смакоароматику продукції, але зберігши усю свою клієнтуру. У 65-річному віці великий підприємець, будучи на вершині популярності, розмірковував про заслужений відпочинок, щоб присвятити залишок життя
своїй родині, подарувати онукам увагу, якою колись обділив єдину доньку;
мандрувати, слухати улюблену музику, курити сигари. Але доля розпорядилася
по своєму. Не так сталося. У 1970 р. друг і повірений у справах тютюнника, правник, доктор юриспруденції Ернст Шнайдер після одруження отримав величезні статки та сімейне підприємство «Oettinger AG» (одну з найбільших тютюнових компаній Швейцарії). Він запропонував Зіно об'єднати капітали. Між ними був підписаний контракт на 3 роки, який затягнувся аж на 25 років. У результаті комерційної угоди Ернст Шнайдер отримав контрольний пакет акцій компанії «Davidoff», де Зіно залишався її обличчям, разом з тим ставши співвласником величезної компанії «Oettinger AG». Дякуючи Шнайдеру, Зіно із успішного торговця перетворився на світового тютюнового магната. Фирмові цигарки «Давидофф» теперь вироблялися на фабриках Oettinger. Шнайдеру вдалося не тільки купити ім'я успішної людини, а й зробити це ім'я світовим сигарним брендом. Продукція компанії «Давідофф» стрімко завоювала своє місце на світовому ринку. Можливо, колись фірмовий слоган Davidoff «Коли знаєш, чого вартий», так приваблював поціновувачів елітного тютюну. Разом з тим, у 1980 р. була створена «The Zino Davidoff Group», що мала займатися різноманітним виробництвом, за винятком знаменитих тютюнових виробів. Від 1985 р. ця компанія продукувала різні статусні товари: коньяки – «Davidofff Selection Classic» та «Davidoff Selection Extra», горілку “Davidoff”, окуляри, годинники, парфуми, запальнички, машинки для обрізання сигар, дрібні вироби зі шкіри, модний одяг, каву та різноманітні аксесуари. Манія вишуканого стилю
дозволила Зіно Давідоффу відкрити магазини в усіх куточках земної кулі - від
Гонконгу до Лондона та Нью-Йорка. У 90-ті роки він багато подорожував. Мріяв на схилі років побачити свою малу батьківщину, українське місто Новгород-Сіверський, в якому з'явився на світ. Але не судилося – не встиг. Проявилася хвороба. Аналізи показали рак підшлункової залози. Великого підприємця не стало 14 січня 1994 р. На час смерті нашого земляка його продукцією торгувала гігантська мережа із 1300 фірмових магазинів та бутиків, що стали хранителями торгової марки «Давідофф», під якою на сьогодні виготовляється безліч елітних товарів.

Володимир Малик

ns-slovo — 2026-02-21T09:27:06Z

До 105 – річчя від дня народження українського письменника, автора історичних та пригодницьких романів Володимира Малика.

Володимир Малик народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті. Перша його книжка - віршована історична казка «Журавлі-журавлики» вийшла в 1957 році. Основною творчості письменника стала тема вітчизняної історії від сивої давнини до найновіших часів. Їй він присвятив майже усі поетичні твори та романи. Особливе місце в літературному доробку митця займає книга «Черлені щити», що присвячена важливій сторінці нашої вітчизняної історії - походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців в 1185 році та поемі «Слово о полку Ігоревім».
Твір завжди цікавив письменника, тому він зробив переклад і реконструкцію тексту. Переклад В.Малика максимально наближений до оригіналу, серйозна наукова праця, яка вийшла в 1995 році сучасною українською мовою.
За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року. Багато творів письменника перекладено іноземними мовами.
Минає час, але кажуть, людина не вмирає доти, доки жива про неї пам'ять.

Максим Рильський.

ns-slovo — 2025-12-23T14:49:16Z

Один з визначних митців України ХХ століття, академік АН УРСР Максим
Тадейович увійшов в історію української культури як поет, автор текстів до музичних творів, мовознавець, перекладач, громадський діяч, талановитий лібретист, літературний редактор музичних полотен, проповідник гуманістичних, загальнолюдських цінностей, що не втрачають свого вагомого значення і сьогодні.
Максим Рильський народився в сім'ї українського культурного діяча,
економіста й етнографа Тадея Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Батько походив із заможного польського поміщицького роду,
який мав у своїх витоках українську шляхетську родину. Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета. Його дитячі роки минули в с.Романівка на Житомирщині в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні природою.
Навчався спершу вдома, потім у Києві в приватній гімназії Володимира
Науменка. Після гімназії навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.
З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також
у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Писати почав рано – перший його вірш був опублікований уже в 1907 р., а
через три роки побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).
Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве
виповнилося 15 років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною
назвою: «На білих островах». Він був неперевершеним поетом-ліриком, віртуозним перекладачем з французької, польської та російської літератур, які досконало знав. Сучасники згадували його простим, щирим, працелюбним чоловіком, який своєю творчістю дуже високо підняв культуру українського слова.
Особливе місце в творчій біографії Максима Тадейовича Рильського займає видатна давньоруська поема «Слово о полку Ігоревім», яка стала джерелом багатьох праць та натхнення поета. Вона стала невід'ємною частиною поетичного світу письменника, він осягнув її як поет, перекладач та вчений. У 1938 році, коли громадськість урочисто відзначила 750-літній ювілей «Слова о полку Ігоревім», в пресі з'явилися окремі частини здійсненого ним перекладу
пам'ятки. В 1939 році віршований переклад був опублікований повністю, а в1952 році вийшов у переробленому вигляді. Переклад зроблено безрифмовим віршем з урахуванням особливостей ритміки оригіналу. Дуже близько до оригіналу Рильський переклав «Плач Ярославни», не намагаючись стилізувати його під народну пісню. В своїх філологічних працях М.Рильський відмітив існування «словесно-пісенної традиції», взірцем якої є «Слово...».
Поет, наділений винятково тонким художнім чуттям дуже уважно поставився до оригіналу, до всіх його ідейно-мистецьких особливостей. Відтворив їх з великою точністю і водночас високохудожньо, з мудрою простотою. Саме переклад Максима Рильського та великого Кобзаря Т.Г. Шевченка вивчають за шкільною програмою.

Пам'ять, яку ми досліджуємо і зберігаємо.

ns-slovo — 2025-11-26T11:47:27Z

Науковці історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» продовжують роботу з вивчення історії єврейської громади Новгорода-Сіверського, зокрема історії єврейського цвинтаря. Єврейська громада в різні періоди була чисельною та відігравала важливу роль у розвитку міста, впливаючи на його економічне, торговельне та культурне життя. Єврейське кладовище є значущим місцем пам'яті, де збереглися важливі свідчення про життя та традиції громади.
10 листопада 2025 року в музеї міста Києва проходив навчальний семінар, організований ініціативою ESJF «Європейські єврейські цвинтарі». У ньому брала участь старший науковий співробітник краєзнавчого відділу музею-заповідника Олена Путра з доповіддю.
Після семінару Олена вирішила подати свою роботу на Міжнародний конкурс досліджень єврейських цвинтарів, також організований ESJF за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Конкурс спрямований на підтримку дослідницьких проєктів, що зберігають та документують місця єврейської спадщини.
Робота включає аналіз доступної інформації про єврейське кладовище, фіксацію збережених надгробків (мацев), збір відомостей про єврейську громаду міста.
В подальшому дослідження стане частиною запланованої музейної експозиції, присвяченої сторінці історії євреїв Новгорода-Сіверського.

«Глухівщина крізь століття: цифрова колекція пам'яток історії й архітектури»

ns-slovo — 2025-10-29T08:26:20Z

Нещодавно підписано Меморандум про співпрацю з Глухівським
національним педагогічним університетом імені Олександра Довженка,
яким у партнерстві з Національним заповідником «Глухів» було
реалізовано проєкт «Глухівщина крізь століття: цифрова колекція
пам'яток історії й архітектури», - за підтримки Українського культурного
фонду в межах конкурсної програми «Культурна спадщина» (лот 1.
Диджиталізація).
Метою проєкту є створення цифрової колекції значущих пам'яток
історії й архітектури Глухівщини для їх збереження у випадку можливого
пошкодження чи знищення, а також підвищення рівня доступності до цих
об'єктів шляхом розміщення на онлайн-ресурсах для перегляду тривимірних
зображень і поширення інформації про них у соціальних мережах, наукових
порталах і музейних платформах.
У межах реалізації проєкту здійснено такі основні види робіт:
1. Створено 3D-моделі п'яти існуючих пам'яток архітектури та
історії національного значення у місті Глухів лазерним методом — Трьох-
Анастасіївської та Спасо-Преображенської церков (ззовні та всередині), а
також гуманітарно-просвітницького комплексу (Будинок Глухівського
учительського інституту, Глухівська чоловіча гімназія та Пансіон гімназії).
2. Розроблено 3D-моделі шести зруйнованих споруд за
старовинними фотографіями: Анастасіївської каплиці, Трьохсвятительської
церкви, дзвіниці Спасо-Преображенської церкви в м. Глухів, а також об'єктів
колишнього монастиря в с. Гамаліївка — Собору Різдва Богородиці,
Надбрамної вежі-дзвіниці та Церкви Харлампія. Для цього здійснено
проробку геометрії у SketchUp, текстурування та підготовку до візуалізації.
3. Створено онлайн-платформу (вебсайт -
https://hlukhivspadok.gnpu.edu.ua/) для зберігання та перегляду цифрової
колекції пам'яток, що містить 3D-тури існуючими й відтвореними
спорудами, а також науково опрацьовану інформацію про пам'ятки XVIII —
початку ХХ ст.
4. Цифрову колекцію пам'яток розміщено на онлайн-ресурсі
https://sketchfab.com з можливістю перегляду тривимірних моделей.
Інформацію про пам'ятки подано українською та англійською мовами з
ілюстраціями та активними посиланнями на колекцію на вебсайтах
Університету та Національного заповідника “Глухів”.
5. Матеріали проєкту рекомендовано для використання у
реставраційних, наукових і освітніх цілях. Проведено наукову експертизу
створених моделей, які можуть бути використані для реставраційних робіт та
інтегровані в навчальні програми університету.

6. Поширено інформацію про проєкт у ЗМІ, соціальних мережах,
на культурних порталах; проведено віртуальні екскурсії та онлайн-виставки
3D-моделей пам'яток.
7. У перспективі передбачено розширення цифрової колекції
пам'яток історії й архітектури Сумської та Чернігівської областей.
Меморандум передбачає спільні дії у сфері збереження, вивчення та
популяризації культурної спадщини та підтримку музею-заповідника
реалізації проєкту «Глухівщина крізь століття: цифрова колекція
пам'яток історії й архітектури», спрямованого на збереження та
популяризацію культурної спадщини регіону засобами 3D-моделювання.
В рамках реалізації проєкту вже створені цифрові моделі історичних
споруд Глухова та Глухівщини планується інтегрувати у постійні та
тимчасові музейні експозиції, використовуючи їх як елементи візуалізації
віртуальних турів, інтерактивних екранів та мультимедійних стендів.
Матеріали цифрової колекції будуть використовуватися в освітніх
програмах в рамках музейних заходдів, лекцій і тематичних виставок,
що сприятиме формуванню у відвідувачів — зокрема школярів і студентів —
цілісного уявлення про історико-архітектурну спадщину Глухівщини.
Беззаперечно, цифрове відтворення об'єктів культурної спадщини — це
важливий крок у збереженні історичної пам'яті, розвитку національної
ідентичності та популяризації культурних надбань Глухівщини в Україні й за
її межами.

Назви Сандармох і Соловки відгукуються в історичній памʼяті українців.

ns-slovo — 2025-10-28T11:46:10Z

Назви Сандармох і Соловки відгукуються в історичній памʼяті українців.
Вони асоціюються з політичними репресіями і масовими розстрілами. З «Розстріляним відродженням» в українській культурі.
За часів незалежності розташоване на далекій півночі в Росії урочище Сандармох стало важливим для українців місцем памʼяті про жертв Великого терору. Українські дисиденти, дослідники, історики щороку відряджали туди делегацію на вшанування памʼяті, паралельно досліджуючи злочин, що там стався.
Сьогодні Сандармох асоціюється ще й зі спробами російської влади знову стерти памʼять про політичні репресії радянського часу, принаймні у своєму суспільстві.
У роковини початку масових розстрілів в урочищі Сандармох, які розпочалися 27 жовтня 1937 року, публікуємо карусель, яка розповідає базову інформацію про Сандармох, Соловки і що стоїть за цими назвами.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті.

Великий мовознавець, фольклорист, етнограф.

ns-slovo — 2025-09-22T08:54:44Z

Видатний український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня 1835 року на х. Манів, поблизу с.Гаврилівка Полтавської губернії, у шляхетській родині. Батько був козацького роду, освіченою, ерудованою людиною, тому доклав зусиль, щоб і сини отримали вищу освіту.
Коли Олександр був ще малий, його батьки переїхали до міста Ромен. Початкову освіту отримав у польській гімназії міста Радом, яку закінчив відмінно.
В 1851 році юнак вступив на юридичний факультет Харківського університету, але вже наступного року змінив свої плани і перейшов на історико-філологічний. Його викладачами були брати Петро та Микола Лаврівські, професор Амвросій Метлинський. Під їх впливом молодий студент захопився етнографією, вивченням мови та збиранням народних пісень.
Після закінчення університету в 1856 році О. Потебня працював у першій Харківській гімназії, згодом повернувся до університету для підготовки до доцентської посади.
У 1861 році він захищає магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» і стає ад'юнктом Харківського університету. Далі — доцентом кафедри слов'янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету.
З серпня 1862 року до серпня 1863 року О.Потебня перебував у науковому відрядженні за кордоном. Він побував у Німеччині, Чехії, Австрії. Знаходячись у Берлінському університеті вивчав санскрит, порівнював його з іншими відомими йому індоєвропейськими мовами — старослов'янською, давньогрецькою, латинською. У цей час він написав знамениту свою працю "Думка і мова". Олександр Опанасович був переконаний у необхідності українських шкіл. Дітей, на його думку, необхідно навчати рідною мовою. Він створив підручники для недільних шкіл "Азбука" та "Буквар", Рукопис "Азбуки для воскресных школ". Займався й підготовкою вчителів для сільських шкіл.
1875 року О. Потебня стає професором кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Він один із засновників Харківського історико-філологічного товариства, очільник Харківської філологічної школи, член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1875 року.

У 1878 році з'явилася книга О.Потебні ««Слово о полку Ігоревім» текст і примітки». Науковець вважав давньоруську пам'ятку твором особистим і письмовим. Він вбачав в ньому книжкові елементи, але заперечував проти того, що «воно складено по готовому византійсько-болгарському чи іншому шаблону. О. Потебня стверджував, що «ми не знаємо іншого давньоруського твору, до такої міри перейнятого народно-поетичними елементами», як «Слово о полку Ігоревім». Що стосується тексту твору, то дослідник вважав, що до нас дійшов список, який «веде свій початок від чорнового рукопису, писаного самим автором, або з його слів. Більшість інтерпретацій запропонованих О.Потебнею, не знайшло підтримки у пізніших дослідників.
Помер Олександр Опанасович Потебня 11 грудня 1891 року, у віці 56 років і похований у Харкові. Інститут мовознавства Національної Академії Наук України носить його ім'я.
Науковець зробив великий внесок по вивченню української мови, оригінального українського фольклору. Видав низьку змістовних праць.

Вітаємо Анатолія Іванькова!

ns-slovo — 2025-09-18T07:53:52Z

18 вересня день народження в Заслуженого майстра народної творчості України, різьбяра Анатолія Григоровича Іванькова.
Колектив музею-заповідника "Слово о полку Ігоревім" щиро вітає Майстра з ювілеєм.
Шановний Анатолій Григорович!
Ваша праця зберігає й примножує багатство української народної культури. Ваші різьблені твори — то не лише витвори мистецтва, а й духовний скарб, що передає красу нашої землі, тепло серця й силу традицій.
Сімдесят років — це мудрість, досвід і натхнення, а також нові обрії для творчості.
Бажаємо Вам міцного здоров'я, родинного затишку, довголіття, нових ідей.Нехай руки ніколи не втомлюються творити красу, а серце сповнюється радістю й гордістю за зроблене.

Віра Бура-Мацапура.

ns-slovo — 2025-09-18T07:37:13Z

18 вересня виповнюється 125 років від дня народження Віри Бури-Мацапури - української художниці-графіка. Вона народилась у с. Бучки Стародубського повіту Чернігівської губернії. Навчалась у Новгород-Сіверській жіночій гімназії. Батько Віри - збіднілий дворянин, тому майбутня художниця могла претендувати на пільгову дворянську стипендію (оплачувалось навчання та проживання на квартирі). Стипендія була призначена. Батько привіз доньку до міста весною 1912 року. Директором гімназії, на той час, була Марія Володимирівна Тюрина. Улюбленим предметом дівчинки стало малювання. Викладав його учень видатного українського художника Іллі Ріпина - Антон Райлян, який зіграв провідну роль у житті майбутньої художниці. Після закінчення гімназії у вересні 1920 року відділ народної просвіти направляє вчитись Віру Іванівну в Академію мистецтв. 1929 року закінчила Київський художній інститут. Надавала перевагу технікам графіки та акварелі, жанру плаката. Як поліграфістка працювала в низці видавництв: в 1930 році – видавництво «Культура», у 1932-1934 рр.– «Вукоопспілка», 1936-1939 рр. – «Мистецтво» та ін. У 1944-1946 роках очолювала офортну майстерню при Київському художньому інституті. У 1957–1960 рр. працювала поліграфісткою на «Укррекламфільмі». Працювала також в галузі станкової та книжкової графіки. Роботи Бури-Мацапури позначаються вправним рисунком, достовірністю зображеного, романтизмом.
Твори мисткині зберігаються в багатьох музеях України . У фондовій колекції музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» є сім художніх робіт, виконаних у різних техніках. Їх передала до музею в 2001 р. донька художниці - Т.Мацапура.