Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва

16 жовтня 1917 року в Чигирині, за козацькою традицією литаври сповістили про початок ради – Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва.
Вільне козацтво почало формуватись навесні 1917-го на Звенигородщині. Рух зародився як місцева самооборона, коли під кінець Першої світової війни, за влади Тимчасового уряду Росії, розвелося багато мародерів. Проти них - "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу" - по селах і почали об’єднуватися в загони місцеві чоловіки. Називали себе "вільним козацтвом", яке набуло популярності і охопило Південь України, Лівобережжя та Волинь.
Вступати сюди могли добровольці, яким виповнилося 18 років і які не мали за собою кримінальних злочинів. На кшталт запорізьких козаків об’єднувались у сотні, курені, полки та коші. Питання вирішувались Радою козацьких старшин. Представники Вільного козацтва були присутні на Всеукраїнських військових з’їздах і вимагали української державності, незалежної від Тимчасового уряду.
Наприкінці літа розгалужена мережа полків потребувала єдиного вищого Проводу. Для цього і був скликаний з’їзд. Протягом 16-20 жовтня Чигирин ряснів старокозацькими строями: жупани, шаблюки, шлики на шапках. Делегати представляли інтереси 40 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщни, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані.
Почесним отаманом Вільного козацтва став генерал Павло Скоропадський. Це було кроком до відновлення гетьманату.
13 листопада 1917 року був затверджений обов’язковий для вільнокозацьких організацій Статут «Вільного Козацтва на Україні». Він суворо регламентував діяльність вільних козаків.
В той час загін Вільного козацтва був організований і на Новгород-Сіверщині. Його очолив Пилип Ващук. До складу входило 30 чоловік. Організаційно Вільне козацтво на Новгрод-Сіверщині було знищено більшовицькими військами під час походу Муравйова, Бєрзіна на Київ, а фактично спротив українських козаків, їх підтримка ідеалів вільної України продовжувалася до кінця 1920-х років.