Дем’ян Ігнатович. До 355 річниці обрання гетьманом Лівобережної України.

1669-1672 рр. – є часом гетьманування на Лівобережній Україні Дем’яна Ігнатовича, який, хоча й був порівняно нетривалим, однак насиченим важливими подіями, що суттєво позначилися на подальшому розвитку Лівобережної України-Гетьманщини, стабілізувавши її внутрішньополітичне становище та означивши один з етапів українсько-московських відносин.
Народився Дем’ян Ігнатович у Коропі Чернігівського воєводства. Модзалевський згадував його як «мужичого сина», себто некозацького
походження. Обоє його братів – Василь та Сава згадуються як Шумейки. Як «Многогрішний» вперше згаданий польськими дипломатами в 1671 році під час п’ятого раунду перемовин щодо реалізації Андрусівського перемир’я. Надалі до поширення подібного негативного прізвиська значних зусиль доклав зокрема Роман Ракушка-Романовський (ймовірний автор Літопису Самовидця) у якого Ігнатович, за час свого правління, конфіскував майно та змусив виїхати до Правобережжя. Сам гетьман підписувався виключно «Дем’ян Ігнатович», «Дем’ян Ігнатенко» «Демко Ігнатович», рідше «Даміан Ігнатов».
У роки Визвольної війни Дем’ян покозачився і зажив неабиякої слави. Досить
швидко він завоював авторитет і шану не тільки рядового козацтва, а й самого Богдана Хмельницького. За мужність, непримиренність до шляхти і воєнний хист козаки обрали Ігнатовича військовим осавулом. Саме під цим чином він і записався в козацькому реєстрі 1649 року. Займався організацією козацьких загонів, забезпеченням їх зброєю, боєприпасами, навчанням молодиків військовій справі тощо. Крім того, Дем’ян Ігнатович виконував різні доручення Хмельницького та його найближчих соратників. Він брав участь у врегулюванні напруженого становища, що склалося між населенням Київщини та польськими властями, командував загонами козаків у різних битвах. Деякий час очолював
Чигиринський полк, а при гетьмані Івану Брюховецькому – Чернігівський. Слухняно виконував розпорядження гетьмана і відверто став на його бік, коли той підняв козацькі полки на боротьбу проти засилля царських воєвод в Україні.
Однак така політика Івана Брюховецького Ігнатовича не влаштовувала. Тому він радо сприйняв повідомлення про скинення того з гетьманства і перейшов на бік Петра Дорошенка. Після свого від’їзду на Правобережжя Дорошенко залишив Ігнатовича на Лівобережній Україні "наказним сіверським гетьманом". При цьому він був упевнений в тому, що його давній знайомий завершить визволення всієї Лівобережної України й організує захист українських міст від російських військ. Але не так сталося.
У вересні, скориставшись ситуацією, Москва розпочала потужний наступ. Натомість Петро Дорошенко, не маючи змоги допомогти Ігнатовичу, обмежився символічною військовою підтримкою і закликами чинити опір московським військам. Сили були надто нерівними, але навіть в такій скрутній ситуації Ігнатович опирався до останнього. Майже до кінця вересня він вів партизанську війну проти московського війська. Наприкінці вересня 1668 року під надпотужним тиском обставин та власного оточення Ігнатович був вимушений розпочати перемовини з московським урядом. Перемовини були тривалими та
складними, але Ігнатович продемонстрував неабияку послідовність та наполегливість у відстоюванні українських інтересів.
Він належав до тієї групи козацької старшини, яка обстоювала широку автономію України в складі Московії. Позиція Ігнатовича щодо союзу України з Московією чітко викладена в листі до Лазара Барановича. В ньому, зокрема, зазначалося: "Порадившись з полками цього боку (лівобережного) Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славного пам’яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх от міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді
изволь, ваше преосвящество, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (а то зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою "возгнушається", то
ми за вільності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти (доведеться), а їх не хочемо".
Як видно з листа, Дем’ян Ігнатович не виступав проти повного розриву України з Московією, а домагався, і притому рішуче, відновлення умов Переяславської угоди 1654 року. Проте, цар уже не бажав іти на поступки українським автономістам і здавати позиції, завойовані з великим трудом. У листопаді 1668 року він направив Дем’яну Ігнатовичу та Лазарю Барановичу царські грамоти, в яких "прощав" українському народові його "гріхи" перед царським урядом і заявляв про свою милість до нього. Але ніяких конкретних обіцянок щодо повернення Україні колишніх прав і привілеїв цар не давав. Наказного гетьмана штовхали в небажані обійми царського уряду зовнішні обставини.
З іншого боку, Ігнатович мав власні амбіції – титулу «Наказного гетьмана
сіверського» йому було замало, прагнув поширити владу на все Лівобережжя.
З цією метою, в грудні 1668 року, зібрав в Новгороді-Сіверському на старшинську раду ніжинського, чернігівського і стародубського полковників. Крім них, у ній брали участь деякі з полкових старшин, а також представники ряду лівобережних міст, які підтримували претендента на гетьманську булаву. Не довіряючи їм повністю, Ігнатович наказав наглухо зачинити обгороджений дерев’яним частоколом двір, а обабіч нього поставити озброєну варту з числа найнадійніших козаків. Після тривалої, тяжкої тиші перед присутніми виступив архієпископ Лазар Баранович. Він зразу ж запропонував обрати гетьманом Дем’яна Ігнатовича. Обстановка розрядилася, всі враз заговорили й почали умовляти претендента взяти булаву на знак своєї згоди стати гетьманом. Як писав з уст очевидців літописець, Дем’ян Ігнатович довго відмовлявся від булави, "як стара дівка від хорошого нареченого". Врешті-решт, він змилостився над присутніми й узяв булаву.
Так відбулося обрання нового гетьмана України, суперечливого за характером і
нещасливого за долею.
На цій раді, напевне, старшина виробила свою лінію щодо відносин України з
Московією. Новообраний гетьман виконав наказ царя про присилку до Москви
представників від себе, "від духовного і мирського, служилого і міщанського чину і відпоселян з проханням про прийняття під нашу державну руку".
В січні 1669 року до Москви прибуло посольство від України. Військо Запорозьке і особисто гетьмана представляли обозний Петро Забіла, осавул Матвій Гвинтівка, суддя Іван Домонтович, шість сотників, два отамани, військовий підписар і сорок шість рядових козаків, духовенство і особисто Лазар Баранович. Старшина й козаки тих полків, що не брали участі в раді, тривалий час не визнавали обрання нового гетьмана. Це потягло за собою кровопролиття, розруху, горе і нещастя українського народу.
Незадоволений кандидатурою нового гетьмана був і ніжинський протопоп
С. Адамович, вірний прислужник царського уряду. В січні 1669 року він доповідав цареві про намір гетьмана зробити так, щоб "у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла".
Намагаючись принизити новообраного гетьмана, Адамович звинувачував того в
привласненні податків, зловживанні владою, честолюбстві й грубості. Це – перший донос на гетьмана, яких потім буде чимало. Наприкінці листа Адамович умовляв царя не тільки не виводити з українських міст московські залоги, а навіть посилити їх. Звичайно, не все в цьому доносі відповідало дійсності. Але те, що Ігнатович на перших порах виступав за повернення Україні широких автономних прав – безперечно.
На початку березня 1669 року в Глухові відбулася рада за участю Григорія
Ромодановського, старшини, представників козацтва та міщанства. На ній знову
розгорілися суперечки щодо московських залог в українських містах. Дем’ян Ігнатович зі своїми прибічниками наполягали на виведенні їх. Своє бажання гетьман пояснював тим, що воєводи втручалися в місцеві справи, безчестили козаків, називали їх мужиками, займалися грабунками та підпалами. Однак, спираючись на думку лівобережного міщанства й частини старшини, царський уряд не бажав іти на поступки гетьману та його оточенню.
На раді підписано Глухівські договірні статті між старшиною й царським урядом.
Після цього рада підтвердила гетьманство Дем’яна Ігнатовича, який присягнув "служити великому царю вірно". За умовами Глухівських статей воєводи залишалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові. Причому їм заборонялося втручатися в місцеві справи.
Дем’ян Ігнатович намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України:
– домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я,
залишався в складі Лівобережжя;
– спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини;
– вів таємні переговори з Петром Дорошенком про можливість переходу
Лівобережного Гетьманату під протекторат Османської імперії.
Така політика викликала незадоволення частини старшинської верхівки. Симеон
Адамович написав донос на гетьмана в Москву.
В ніч з 12 на 13 березня 1672 р. в Батурині козацька старшина − Петро Забіла, Іван Самойлович, Карпо Мокрієвич, Родіон Дмитрашко-Райча, за підтримки начальника московської залоги заарештувала Дем’яна Ігнатовича й видала його представникам Московщини. Гетьмана привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року почали суд.
Його звинуватили в зраді сюзерену, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом із родиною і товаришами − ніжинським полковником Матвієм Гвинтівкою і осавулом П.Грибовичем − гетьмана вивезли до Бурятії й ув’язнили в Іркутському острозі. Згодом він переведений до Селенгінська, а 1688 року Дем’яна Ігнатовича взагалі звільнили. Сталося це за надзвичайних обставин:
протягом одинадцяти тижнів Селенгінськ осаджувала бурятська визвольна армія, чиї війська значно перевершували чисельність селенгінського окупаційного гарнізону.
Колишній гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в’язниці, став одним із керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з братом Ігнатовича – Василем, ув’язненим у північній Хакасії − Красноярську.
1696 року колишній гетьман постригся в ченці. Помер у Селенгінську 1703 року.
Плиту з могили гетьмана бачив у Старому Селенгінську декабрист Михайло Бестужев, про що писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу Спаського собору. Пізніше, за часів більшовиків, собор пограбовано, а могилу гетьмана знищено.
В 2018 році на території Новгород-Сіверського історико-культурного музею-
заповідника «Слово о полку Ігоревім» відбулось урочисте відкриття пам’ятного знаку на честь 350-ї річниці обрання гетьманом Лівобережної України Дем’яна Ігнатовича.