ДО ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ КОБЗАРСТВА НА НОВГОРОД-СІВЕРЩИНІ В ХХ ст.

Кобзарське мистецтво, як складова культурного надбання України, має багатовікову історію. Тема розвитку кобзарського мистецтва на Новгород-Сіверщині майже не досліджувалась. Зустрічаються окремі згадки про кобзарів у працях К.Копержинського, Г.Хоткевича, В.Ємця, О.Васюти, Р.Польового, М.Полотая, Ю.Виноградський.
Осередки кобзарства, які існували на Чернігівщині в ХІХ ст., стали підґрунтям створення Чернігівської кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич вважав за найстарішу і найповажнішу в Україні. 
Буремні події початку ХХ ст. мали негативні наслідки для збереження і розвитку кобзарського мистецтва в Україні. Хоча, наприкінці 20-х років ХХ ст. створені капели бандуристів та кобзарів «отримали животворне дихання такої короткої українізації». Тридцяті роки ХХ ст. обумовлені цілим рядом трагічних подій для України: розстріляний з’їзд кобзарів у Харкові, масові репресії, гоніння та арешти культурних діячів.
Але не зважаючи на це, в Новгороді-Сіверському знову відроджується майстерність гри на бандурі та спів козацьких дум і пісень. Пов’язано це з родиною Пашкових, яка славилась козацьким походженням, а шанобливе ставлення до родинних традицій було важливим чинником відновлення кобзарської майстерності. Нащадок козака Пилипа Северинка Петро Пашков з дитинства виявив неабиякі музичні здібності та пристрасну любов до народної музики. В 10-12 років вже міг відремонтувати гітару та скрипку, змайстрував бубон. Самотужки навчився грати на кількох музичних інструментах і був активним учасником місцевих музикальних гуртів на вечорницях, весіллях, «колодках».
Під час навчання в Київському університеті Св. Володимира, великий вплив на формування світогляду юного студента мали викладачі – професор Микола Зеров та композитор Левко Ревуцький. Як студент літературно- лінгвістичного факультету, за учбовою програмою мав відвідувати культурно-мистецькі заходи. Слухаючи виступ Першої державної капели бандуристів Петро Пашков був у захваті від виконання українських народних пісень та дум. На шматках театральних афіш перемалював схему бандури, розташування струн, кілків тощо. І через кілька місяців самотужки змайстрував бандуру. Під час літніх вакацій, перебуваючи в Новгороді-Сіверському, він дивував грою на бандурі земляків на околицях міста – Покровщині, Заручав’ї, Бондарівці. В 1932 р., повернувшись після навчання, вчителював в середній школі №2. З дітьми та колегами часто виступав на вчительських олімпіадах, концертах в Чернігові та Києві. Виступи були відзначені грамотами та публікаціями в пресі.
Діти П. Пашкова – два сини та донька, з дитинства ввібрали повагу до народних традицій, на саморобних бандурах батька опановували майстерність гри. Старший син Євген, навчаючись в Київському медичному інституті, став найактивнішим учасником художньої самодіяльності. З бандурою у складі колективу виступав у Москві та багатьох містах України. Спілкуючись зі студентами-бандуристами Київської консерваторії, Євген значно поліпшив рівень виконавчої майстерності гри на бандурі, збагатив свій репертуар. Правда, згодом Євген Петрович, ставши відомим хірургом, доктором медичних наук, не міг далі удосконалювати свою майстерність гри. З величезним захопленням вчився грі на бандурі у старшого брата, молодший – Володимир, тоді ще учень 5-7 класів.
Володимир Пашков також закінчив Київський медичний інститут. Та доля склалася так, що на початку 80-х років перебрався він до рідного міста. Працював викладачем медичного училища (епідеміологія, гігієна), санітарним лікарем в санітарно-епідеміологічній станції, а перед виходом на пенсію – в природоохоронній інспекції. Та з бандурою не розлучався і своєю майстерністю гри та співом дивував навіть професіоналів. Був постійним учасником концертів в районному Будинку культури, бібліотеках, школах. Особливо яскраво талант Володимира Петровича проявився в телепередачах про І.Богуна, гетьмана І.Мазепу, створених телерадіокомпанією «Сіверська», де звучали думи на власні слова і мелодію кобзаря. Про своє захоплення народною музикою, співом Володимир Пашков розповідав з особливим натхненням і зауважував, що кобзарське мистецтво завжди шанувалось у родині Пашкових. На жаль, пан Володимир відійшов в інший світ, нікому не передавши у спадок свої знання та майстерність.
З Новгород-Сіверщиною пов’язана доля кобзаря-бандуриста – Семена Сидоровича Власка. Про його творчий і життєвий шлях писав відомий письменник, краєзнавець, фольклорист Р. Польовий. Ім’я кобзаря увійшло до Енциклопедії Сучасної України. Відомо, що народився С. Власко у 1904 році в селі Кудрівка Сосницького повіту Чернігівської губернії в сім’ї селянина. Підлітком наймитував у Чорнотичах у хазяїна Андрія Ковтуна. Внаслідок жорстокого поводження Ковтуна з хлопцем та віспяної хвороби Семен Власко залишився майже сліпим. Дванадцять років Семен вчився грі на бандурі, кобзі, гармоніці і бубні у сліпого кобзаря Павла Куліка.
В 1925 р. відомий фольклорист, музикант Д. Ревуцький записав від С. Власка та П. Куліка їх власну пісню „Було колись на Вкраїні”. Після смерті П. Куліка молодий С. Власко довгий час грав на бандурі, що залишилася у спадок від учителя. Вів мандрівний спосіб життя, виступав на ярмарках і базарах, доносячи до слухачів народний фольклор. Кобзарював у Менському, Сосницькому, Новгород-Сіверському, Корюківському районах. Під час вигнання з Чернігівщини від нацистських окупантів Власко був запрошений як бандурист і бубнист до одного з армійських ансамблів пісні й танцю, з яким пройшов до Берліну». Семен Сидорович викликав захоплення солдатів не тільки грою на кобзі, а й на бубні, бо володів цим інструментом досконало. З Німеччини привіз трофейний струнний музичний інструмент – цитру, яка довго лежала в нього без ужитку, доки не продав її сліпому кобзарю Левкові Ступаку.
Після Другої Світової війни Семен Сидорович перебивався випадковими заробітками: грав на запрошення по селах – на весіллях, храмових святах тощо.
Про те як виглядав Семен Власко дізнаємося з розповіді відомого письменника, журналіста і кінодраматурга Миколи Шудрі у книзі про О. Довженка «Геній найщирішої проби». «Назустріч із дверей виходить худорлявий чоловік – згорблений, кощавий. Ступає він обережно, навпомацки. Руки пружинисто викинуті вперед…Голос у нього гучний, із переливами. Рот – круглий, щербатий. Колючі, ягідками, очі. Вуса – куці, настовбурчились ячмінним колосом.»
На той час у нього була дружина і троє дорослих синів. Відомий факт, що в 1963 р., коли Юлія Солнцева знімала у Сосниці кінострічку „Зачарована Десна”, на роль сліпого бандуриста запросили Семена Власка. Та виявилось, що він не підходить на роль через малий зріст, тому Кулика грав інший бандурист Володимир Перепелюк. С. Власку запропонували роль бубниста. «Мушу сказати, що бубнист він рідкісний. Бубон у його руках прямо літає, гупаючи, дзвенячи і гудячи». З 12 по 18 червня бандурист був зайнятий у зйомках, свідченням цьому є листівка, та лист від В.Перепелюка на згадку про спільну участь в зйомках.
Не пізніше 1963 р. Власко оселився в с. Блистова Новгород-Сіверського району про що свідчить довідка видана сільською радою та трудова книжка колгоспника з додатком. Проживав з місцевою жителькою Шульгою Праскевою Петрівною. У 1964 р. у них народився син Микола.
 С. Власко був активним учасником етнографічних вечорів та концертів районного будинку культури. В лютому 1966 р. став переможцем обласного огляду – конкурсу художньої самодіяльності, обласним управлінням культури нагороджений дипломом І ступеня. Кобзар мав велику популярність серед поціновувачів української народної творчості далеко за межами Чернігівщини.
В травні 1966 р. під час етнографічної подорожі, до кобзаря завітав Ренат Польовий, адже цікавився «усіма проявами української культури». Дослідник занотовував: «Мене вразила убогість їхнього житла… Грав Власко чудово. Особливо вражав чернігівський спосіб гри на басах… хвацько й віртуозно у нього виходили танцювальні мелодії». Пояснював кобзар це тим, що саме таку музику замовляють слухачі. Та Польового як етнографа більше цікавили думи, історичні пісні, тому і просив співати їх. Невдовзі дослідник знову завітав до Власка. «На магнітофоні «Весна» я записав одну бобіну різних пісень, серед яких «Думу про втечу трьох братів з Азова», пісні про Саву Чалого, про Байду, Морозенка». З того часу почалося їхнє листування.
В краєзнавчому відділі ІКМЗ «Слово о полку Ігоревім» зберігаються чотири листи Р. Польового до кобзаря. Збирач фольклору повідомляє, що записані на плівку пісні кобзаря багатьом сподобались, а ще «…переписую Ваші пісні на інші плівки, щоб надіслати на Кубань» та запрошує кобзаря приїхати до м. Костянтинівка (на завод скловиробів, де Польовий працював інженером-технологом) з концертною програмою. В листопаді Семен Сидорович приїхав «… і до трьох тижнів гостював у мене. За цей час ми провели багато розмов, на чотирьох бобінах записали увесь його репертуар. Слухати приходили мої знайомі й сусіди. Ходили й ми до них. Скрізь він мав неабиякий успіх. Мій колимський спів’язень дід Іван Гнипа, розчулившись, подарував йому чоботи й кухвайку». В середині листопада 1966 р. пройшло кілька концертів у цехах заводу і в заводоуправлінні. Але перед тим треба було узгодити з керівництвом заводу перелік пісень та текстів «бо українську пісню більшовицька влада вважає для себе небезпечною і тому її обмежує.»  Репертуар з якими С. Власку дозволялося виступати на концертах був затверджений Новгород-Сіверським райкомом КПРС. Ця довідка завжди була при ньому. В переліку налічувалось більше десятка родинно-побутових та ліричних пісень. Концерт мав успіх, про це свідчить уривок з листа від 5 грудня 1966 року «… тут часто Вас згадують. На заводі щодня про Вас питають, багато хто шкодує, що не послухали Вашої гри та пісні». Робітниками оголошена подяка кобзарю. З листування стає зрозуміло, що Р. Польовий цінував творчість кобзаря, поважав і допомагав фінансово. Зокрема, він клопочеться про призначення пенсії С.Власку та пише з цього приводу до різних інстанцій. 
Товаришував кобзар-бандурист і з відомим на Чернігівщині майстром з виготовлення бандур – Олександром Корнієвським з Корюківки. «Бандуру мав хроматичну – славетного майстра Олександра Корнієвського». З листів відомо, що кобзар мав намір відвідати майстра, але той «так і не спромігся приїхати ….в Корюківку». В останньому листі від 17 січня 1967 року С. Власко сповіщав Польового, що поїздка до О. Корнієвського відкладається у зв’язку з суворою та сніжною зимою. Цей лист був останнім, бо 25 січня він раптово помер від запалення очеревини внаслідок прориву виразки. В музеї зберігається два листа відомого музичного діяча, бандуриста Палатая Михайла Панасовича до С.Власка. Перший датований 29 травня 1967 р. в якому Палатай просить надіслати фотографії, документи та розповісти про життя і творчість у воєнні роки.
Але на той час С.Власко помер. Писали Семену Сидоровичу і з Буковини (лист від школярів Тарашанської восьмирічної школи), учні просять кобзаря надіслати декілька улюблених пісень. З Криму писав викладач-бандурист Ялтинського педучилища до директора краєзнавчого музею з метою встановити, чи зберігається у музейних фондах бандура Семена Власка.
Не одноразово ім’я кобзаря Семена Сидоровича Власка згадувалося в пресі, зокрема у журналах „Україна”, „ Народна творчість та етнографія”, газетах „Сільське життя” та місцевій – „ Радянське Полісся”. Майже до останніх днів життя Семен Сидорович не розлучався зі своєю бандурою та чарував співом і грою вдячних слухачів у багатьох містах і селах нашої країни. В репертуарі відомого кобзаря понад 250 творів в т. ч. думи, чумацькі, бурлацькі, народні, пісні на слова Т.Шевченка, також жартівливі та сатиричні. Бандура на якій він грав, зберігається у Менському краєзнавчому музеї ім.В.Польового.
В ході дослідження даної теми стало відоме ім’я ще одного бандуриста- земляка, жителя с. Грем’яч Степового Степана Івановича. Біографічні відомості якого містяться в єдиному листі адресованому С.Власку від 17 січня 1966р. С. Степовий пише: « Я проживаю в селе Гремяч Новгород-Северского района, не молод – уже пенсионер, когда-то лет 30 тому, некоторое время играл в Миргородской капеле бандуристов, а сейчас живу один... от случая к случаю выступаю в самодеятельности нашего дома культуры, имею два инструмента своей работы». Далі: „...не плохо было-бы нам познакомится, обменяться методом, репертуаром, а может и поиграть вместе. Вот и напрашивается мысль, не смогли бы мы летом погастролировать и не только в пределах нашего района”. [18] Якою була відповідь Семена Власка невідомо.
На жаль, сьогодні традиції кобзарства на Новгород-Сіверщині майже втрачені. Музична школа Новгород-Сіверської громади не має класу бандури та кобзи. Але вічний дух кобзарів житиме серед нащадків завжди. Сподіваємось, що доля подарує Новгород-Сіверщині нові імена.