8 квітня 1882 року народився Дмитро Дорошенко — відомий історик, громадсько-політичний діяч.
Дорошенко походив із славетного козацького роду, що дав Україні в XVII ст. двох гетьманів — Михайла та Петра Дорошенків. Прадідів хутір під Новгородом-Сіверським постійно нагадував Дмитрові про славне минуле роду.
В збірник, "По рідному краю" (1919), присвячений історико-культурним «гніздам» старої України (перевиданий 1930 р. у Львові й 1956 р. у Нью-Йорку.) Д.Дорошенко включив написаний ще в 1911 р. нарис про Новгород-Сіверський. У листі до відомого українського історика, батько якого був з Н-Сіверщини О. Оглобліна писав: «Дорошенків хутір – моє рідне гніздо – лежить хоч у Глухівському повіті, але на самій межі Новгород-Сіверського, так що частина поля й всі городи вже в Новгородсів. повіті.» «… я кожне літо приїздив на хутір і об’їздив тоді всі пасіки мого діда, а потім дядька, які всі стояли в Новгородсів. пов., так що я буквально з’їздив усю лівобережну сторону повіту й знаю кожне в тій стороні село. А самий «Новгородок», чи просто «город», як у нас звали, це для нашої родини в усіх смислах осередок: у гімназії вчився мій дід, учень випуска 1820 року, мій батько і його шість братів, і перше місто, яке я свідомо побачив( бо з Вільна вивезли мене малим), був цей самий «город», і його чудова панорама з-за Десни й досі стоїть у моїй уяві: я вперше побачив її в 1889 році, й потім не раз милувався нею аж до р. 1905, коли востаннє побував у Новгородку. А скільки спогадів наслухався я про Новгородок, про його гімназію, про вчителів і вихованців! Між іншим К.Д.Ушинський був нашим родичем і хрещеним батьком мого батька; я й досі ношу золотий годинник, подарований ним моєму батькові, — одинока пам’ятка минулого, що я її вивіз на еміграцію!». «Панорама Новгородка здалеку, з-за Десни зовсім нагадує Київ високими горами, величніми церквами, зеленню садів і гаїв. Але як тільки ви підійметесь крутою вуличкою вгору, всяка ілюзія щезає: перед вами самий звичайний, бідний повітовий город, у якому немощені вулиці, маленькі хатки, а кожна нова людина звертає на себе увагу всіх перехожих.
Город убогий, торговлі ніякої, ні фабрик, ні заводів, як що не рахувати казенного горілчаного, костопальні та ще двох-трьох дрібненьких заводів. Тоді, як инші городи виростають, розвиваються, Новгород-Сіверський застиг на одному місці. Таким я знаю йог вже двадцять років. Не оживила його й залізниця, проведена кілька років тому з півночі од Новозибкова.
На всьому лежить печать якоїсь тихої патріярхальности. На вулиці з вами здоровкаються незнайомі люде, як у селі. Взагалі на тих широких улицях порожньо і безлюдно. По крамницях сидять сонні купці, і коли зайдеш до якої-небудь крамниці, то радіють, здається, не стільки покупцеві, скільки взагалі свіжій людині, з якою можна побалакати про це, про те. Не встиг я розташуватись в убогій кімнаті «заїзного дому», як до мене у вікно з вулиці заглянула «мішу риса», а зараз по тому з’явився і він сам, питаючи, чи нема яких доручень… Слідом за ним прийшов папиросник; коли я виходив з дому, знов якась убога постать предложила свої послуги – провести на почту, до крамниць…
Міщанство Новгород-Сіверська – особливо жидівське – дуже вбоге. Сама голота. Та й з чого прожити усім мешканцям нового гетто, що туляться по кілька родин в одній халупці по нагірних вуличках і провулках, з чого їм вижити тут, де так дешева людська праця, та й нема до чого її приложити? Голий біля голого мало чим поживиться.
На головній вулиці, прикрашеній мурованою «брамою» (з часів переїзду Катерини ІІ),серед безконечних пустирів і скромних деревляних будиночків, повстала довгаста камяниця на два поверхи, казенного жовтого з білим коліру. До цієї камяниці звозило дітей українське панство з північної частини колишньої Гетьманщини, для котрої новгород-сіверська гімназія була тим, чим для півдня був ніжинський ліцей князя Безбородька. Кілька поколінь старшинських нащадків здобуло освіту в цій гімназії, а город цілих сто років оживав в осени,з приїздом «паничів», і замірав на літо, коли вони роз’їздились. По гімназичному дзвінку, що скликав школярів, у городі рахували час.
Пам’ятками колишнього минулого зостались старі церкви, на першому місці величній собор і манастирь. В останньому поховано міністра народної освіти Розумовського, сина гетьманового. А цвинтарі лежить теж знаменитість: інок Євфімій, той, що бувши в Смоленську архімандритом, зустрів Наполеона з корогвами й іконами. За це його потім заслали на покуту до новгородського монастиря».
Після приходу до влади П. Скоропадського Дмитро Іванович увійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. Особливо гострим було питання про кордони. Делегації з Курщини і Воронежчини просилися під Україну, натомість Росія вимагала колишню Новоросію. Паралельно йшли переговори з Доном та Кубанню, робилися спроби повернута Бессарабію. Дуже складною постала проблема Криму. Міністерство Дорошенка, «щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму», асигнувало кошти на три кримські газети, українські громади в Криму тощо. Для поширення ідеї прилучення Криму до України при Міністерстві був створений неофіційний комітет «Степової України».
Помер Дмитро Іванович Дорошенко в 1951 р. в Мюнхені.Творчість історика та педагога, попри нечисленні публікації, що з’явились останнім часом, ще чекає своїх дослідників.
Чернігівська область
м. Новгород-Сіверський,
вул. Слобідська, 1
