Рід Лашкевичів і щоденник одного з них.

Царювання Катерини ІІ, по відношенню до Малоросії, було, як відомо, періодом посиленого прирівнювання всіх зовнішніх сторін місцевого життя до спільно-державних форм. Ряд таких важливих політичних і соціально-економічнихреформ, як відміна гетьманства (1764 р.), руйнація Запорізької Січі (1775 р.), затвердження намісництв (1781 р.), остаточне закріпачення селян (1783 р.), не міг не відобразитись дуже чуттєво на житті народу. За короткий час змінився не тільки зовнішній вигляд краю, але в значному ступені і його внутрішні розпорядки. Особливо сильний вплив мали реформи Катерини на життя вищих верств тогочасного малоросійського суспільства. Виділяючи з себе масу діячів для перетвореної громадянської та воєнної адміністрації, нових судів, різного роду земських посад, козацька старшина, яка перетворилась потім в малоросійське дворянство, входила в найтісніший зв”язок з рештою службового світу і з зовнішнього боку швидко асимілювалась з ним.

Державна служба з її відмінностями і перевагами, завжди була привабливою для заможних малоросів; всі кращі люди йшли на неї. А тому немає нічого дивного, що „служилий” клас, що засвоїв побутові форми російської культурної людини, постійно був предметом наслідування для решти „південно руського” дворянства. Під впливом нових суспільних умов, із „малорусских державцев” кінця ХVII і половини XVIII століття поступово викарбовувались ті типи українських старосвітських поміщиків, яких увіковічив в літературі Гоголь.

Залишений одним із роду Лашкевичів щоденник знайомить нас з побутом середнього за освіченістю і суспільним положенням малоросійського поміщика перехідного періоду.

Автор щоденника, Степан Іванович Лашкевич, бунчуковий товариш Стародубівського полку, згодом надвірний радник і голова Новгород-Сіверського верхнього земського суду, народився 1734 року, помер – в1782.

Рід Лашкевичів, як це видно з родовідних документів, походить від білоруського вихідця Іллі Лашкевича, який начебто переселився в Стародуб з Речицького повіту в 1679 році. Хто такий був цей Ілля Шашкевич, невідомо. Коли в 80-х роках ХVIII століття дворянська комісія Новгород-Сіверського намісництва вимагала у Лашкевичів доказів дворянського їх походження, нащадки Іллі знайшли в Мозирському повіті безперечних шляхтичів Лашкевичів, які під присягою показали, що Могилевські і Сіверські Лашкевичі походять від одного предка. Потім в Рогачеському уїзному суді був знайдений в міських книгах чечерського, речицького та інших замків ряд грамот, даних різними польськими королями, починаючи від Сигізмунда ІІ до Августа, прізвища Лашкевичів, а у Папроцького і Окольського було запозичений докладний опис герба цієї фамілії. Таким чином вийшов ланцюг даних, підкріплений свідченнями „веры годных” людей, цілком достатня для переконання членів дворянської комісії в шляхетному походженні роду Лашкевичів і для внесення їх в шосту частину дворянської родовідної книги, у відділення древнього дворянства.

Син Іллі Тихін придбав будинок у Стародубі, а онук його Семен уже настільки збагатився, що міг породичатись з древнім шляхетним родом Сіверщини – Рубцями. Він оженився на одній із дочок Рубця, взяв за нею в посаг нерухомість в Стародубівському полку і мав від неї п”ять синів; старший з них помер, ймовірно, молодим, а решту батько пристроїв до знатного козацтва, записавши їх на службу значковими товаришами.

Сини та онуки трьох молодших братів загубились у масі дрібного дворянства, а старший Іван Семенович встиг зібрати значний статок і тим висунути своє потомство. Він скупив у тіток своїх по матері, Рубльових, численні садиби, по сусідству зі своїм материнським, так що зробився багатим „державцем” у Стародубівському полку. Івану Лашкевичу належали: половина сіл Брахлова, Любечан, Повхова, Обтень, слобідки Намовки (пізніше в Новозибківському повіті), слобода Воронець; вітряки на річці Бобинці під містом Стародубом, на річках Снові, Ірпі. Іван Семенович був жонатим на Єфросинії Іванівні Губчиць, яка до цього вже була в заміжжі за Василем Журманом, і мав пасинка Іллю Журмана, а також спільних дітей – сина Степана та дочку Марфу.

Степан Іванович, автор щоденника, в 1751 році, в 17 років, поступив в генеральну військову канцелярію, у званні військового канцеляриста, і перебував в ній 3 роки. Весь час він знаходився при гетьмані, то в Глухові, то в Москві і Петербурзі. Столичне життя при штабі Розумовського, який протегував молодому Шашкевичу, частково в особистих зв”язках, звичайно дуже вплинуло як на кар”єру Лашкевича, так і на його розвиток. За словами Лашкевича, в 1754 році, в 20-ти річному віці, він був призначений бунчуковим товаришем.

В 1758 році Степан Іванович оженився на Парасковії Григорівні Галаган, дочці прилуцького полковника Григорія Гнатовича Галагана, і взяв за нею, крім багатої нерухомості, слобідку Норицю в Стародубівському полку (вона ж і Галаганівка).

Після виходу з генеральної канцелярії Лашкевич поселився в селі Брахлові і зайнявся господарством, причому не пропускав нагоди округляти свої володіння новими придбаннями.

Якщо звести всі згадки в щоденнику про маєтки автора, то виходить наступний, можливо й неповний, перелік його володінь. Головне помістя і місце проживання Степана Лашкевича було село Бра хлів (Новозибківського повіту), де був вітряк, ставок, сад та ін.; будинок з землями, вітряком і винокурнею був у місті Погарі, декілька дворів з вітряком в місті Стародубі, землі з вітряками на хуторі Ірпі, на річці з такою ж назвою в Новозибківському повіті; будинок, шинок і винокурня в селі Ущерп”ї Суражського повіту; будинок з землями і пасікою в Нориці або Галаганівці Глинського повіту, землі в селах Курковичі (Стародубівського повіту), Желєзному мості (Новгород-Сіверського повіту), Любечанах, Повхові, Шамовці, Обтенях, Тимковичах (Новозибківського повіту) і в хуторі Грем”ячка (Новгород-Сіверського повіту) та ін. Крім того, тесть дарував Шашкевичу в різний час коней, які залишались в галаганівському заводі в Гнилиці і розмножувались, так що до 1772 року в заводі було 50 коней, які належали Лашкевичу.

При своєму багатстві Степан Лашкевич мав м”який, товариський характер, і тому користувався великою популярністю між навколишнім шляхетством. В 1764 році він був вибраний земським суддею в Погарському повіті і на цій посаді перебував до 1779 року. В 1772 році погарська верхівка вибрала його своїм предводителем. За час цієї посади Лашкевич дуже клопотав про отримання так званого „российского чина”; так у щоденнику говориться що поїздка автора в Москву в 1775 році була здійснена з цією метою. Але насамперед Степан Іванович був з 1779 року подкоморим, і тільки в 1781 році, при затвердженні його на посаді голови верхнього земського суду Новгород-Сіверського повіту, він був назначений на чин надвірного радника. У наступному 1782 році Лашкевич помер.

Сини та дочки автора щоденника росли та виховувались вже як діти багатого, зі зв”язками, українського поміщика. Степан Іванович мав восьмеро дітей: два сина – Іван та Василь і шість дочок. Зі щоденника та інших фамільних паперів можна прослідкувати частково долю старшого сина Івана і старшої дочки Агафії. Іван народився в 1765 році і до 13 років виховувався вдома, при батьках. 10-ти років він був записаний капралом в ізмайлівський полк, що вважався підлеглим графові Кирилу Григоровичу Розумовському , і тоді ж батько відвіз до сина з Москви вчителя, француза Давена, домовленого за 150 руб. за рік. Але з Давеном не діло не заладилося : француз був, напевно, невживчивого характеру і зарозумілий, за що скоро був вигнаний. В січні 1778 року хлопчика відвезли навчатись до Москви. В дев”ятнадцять років Іван Лашкевич отримав чин капітана. Але в наступному році, за невідомих обставин, вийшов секунд-майором у відставку.

До подальшої долі Івана Степановича відносяться цікаві обставини, які зберігаються в сімейному архіві графа Милорадовича про одруження його на дочці чернігівського полковника, генерал-майора Петра Степановича Милорадовича. Останній був жонатий на дочці бунчукового товариша Семена Полуботка та отримав за дружиною великі володіння, які повинні були перейти, після смерті дружини до їх дочки від цього шлюбу, Анастасії, після виходу останньої заміж. Батько, «по своему пристрастию к дитинному имению», тримав дочку при собі, відмовляючи сватам від женихів. Анастасія, двадцяти з лишнім років, втекла до своєї бабусі Полуботкової і, за її згодою, наперекір волі батька, вийшла в 1789 році заміж за Івана Степановича Лашкевича. Милорадович підняв справу про самовільний вихід дочки заміж, маючи за мету втримати за собою її материнські володіння. Справа тяглась дуже довго, пройшовши всіма інстанціями, і закінчена вже після смерті Петра Милорадовича, на користь Анастасії. Іван Степанович Шашкевич таким чином до своєї спадкової частини прибавив великі володіння Полуботок в Чернігівському повіті і був володарем двох з половиною тисяч душ селян. До нього перейшов і Брахлів. В 1811 році Лашкевич підписувався чомусь вже підполковником, як видно з описання герба представника роду Лашкевичів в 1811 році, і помер в цьому чині.

Старша донька автора щоденника, Агафія, була видана заміж за Михайла Семеновича Кочубея, сина останнього генерального обозного, таємного радника, Семена Васильовича. Агафії Степанівні при обрученні не доставало 6 днів до 15 років.

Син молодого подружжя, місячна дитина, Семен Кочубей був записаний в преображенський полк каптенармусом.

З п”яти синів Івана Степановича четверо старших померли молодими, і законним наступником залишився п”ятий син Степан. Його сину, Олександру Степановичу Лашкевичу, належать Брахлівські володіння; у нього багата бібліотека і значна збірка рукописних документів, серед яких і згаданий щоденник його прадіда з фамільними документами, про який правнук повідомив редакцію „Київської Старини”.

Лашкевич Олександр Степанович – цінитель „південно руської” історії народився в 1842 році. Закінчив курс історико-філологічного факультету, був мировим посередником, пізніше мировим суддею і земським гласним в Чернігівській губернії. В 1888 році, після смерті першого редактора „Київської Старини”, Ф. Г. Лебединцева, на чолі цього журналу став Лашкевич, і підніс його на ступінь важливого літературного підприємства. В „Київській Старині” поміщено Лашкевичем декілька статей по історії південно руського краю.

Відносно щоденника. Його вів Степан Лашкевич з дня на день протягом 14 років, з 1768 року до смерті автора, що трапилась 1782 року. Але в журналі тільки уривок з нього, який обіймає проміжок часу з 20 лютого 1771 року по 24 червня 1779 року, та з 23 травня 1773 року по 19 листопада 1774 року. Цей уривок складається з 6 зошитів, в яких 74 листа сірого паперу. Щоденник був названий автором „Запиской домашней ежедневной”.

Неможливо в загальному огляді коротко вичерпати всю різноманітність змісту щоденника. Відмічено найголовніші і важливіші для історії його дані, згрупувавши їх в декілька загальних категорій.

Перш за все, в щоденнику вміщаються щоденні відмітки про погоду.

Інша категорія даних щоденника „известия политическия”. Автор читав газети і отримував він від Іллі Журмана з Глухова, в більшості з нагоди, або в листах чи інших посилках. Ніде в щоденнику не передається вражень про прочитане, не відмічається політичних розмов зі знайомими. Іноді тільки вписуються випадки з придворної хроніки, про народження і смерть членів імператорського дому, та в кінці року, під 31 грудня присвячується декілька загальних фраз зовнішнім подіям, частіше всього війнам.

Залишаються, нарешті, дані економічні і побутові, які складають найбільшу частину щоденника і надають йому ціну культурно-історичного пам”ятника. Дані останньої категорії розсіяні в ньому настільки рясно, що дають можливість читачеві чітко собі уявити як моральний облік автора, так і його житейські обставини.

Численні володіння Степана Івановича Лашкевича знаходились в Стародубському полку в п”ятьох північних повітах Чернігівської губернії: Новгород-Сіверському, Новозибківському, Стародубському, Глинському і Суражському . Якщо протягом останніх століть край значно змінився в топографічному відношенні, наприклад зникла маса лісів, зміліли ріки, то призначення краю як сільськогосподарського залишилось незмінним.

Батьківщина автора щоденника дуже цікава в етнографічному відношенні. Це історична Сіверщина у тісному смислі. Населення її походить з трьох „руських племен: мало, велико і білоруського” і являє особливий середній етнографічний тип, де плавно стерті „краї” переходу.

В цім-то краю, на проміжку до сотні верст між крайніми пунктами (напр. село Ущерп”є і місто Погар), розташовані були маєтки Лашкевича. Щоб приглянути за прикажчиками в кожному селі, треба було безперестанку їздити. І дійсно, весь час у Лашкевича, все його буденне життя проходить в поїздках. На кожній сторінці щоденника по декілька записів про огляд ним володінь. Переїзди робились не кваплячись, „з поворотами в сторони” до родичів, знайомим, друзям, які розсіяні не тільки по Стародубівському, але і по іншим полкам. Земський суддя і предводитель, Лашкевич водить хліб-сіль не тільки з усіма відомими сіверсько-малоросійськими родами, але і мілким дворянством і, як гласить епітафія, „странноприимством”(гостинністю) був майже Авраам. З одного боку йдуть Безбородьки, Гудовичі, Галагани, Журавки, Журмани, Завадовські, Кочубеї, Марковичі, Міклашевські, Милорадовичі, Рубці, Розумовські, Сулими, Скоропадські, Туманські, Ханенки та інші; з іншого – протопопи, сотенні, попи і полкова старшина, комірні, офіцери розквартированих полків і так далі. В усіх їх Лашкевич то хрестить, то присутній на весіллях, сватанні, похоронах; старанно помічає в щоденнику, в кого хто народився, хто були спадкоємці та інш.

Коли Розумовський приїздив в містечко Ропськ, свої володіння, то давав обід всьому навколишньому стародубівському дворянству, а потім по-свійськи заїздив і в Брахлів до Лашкевича, що останнім відмічається з особливим вдоволенням.

Згадуючи про поїздки автора щоденника, слідує сказати про дві його мандрівки: в Москву і Петербург, а також на Україну до тестя Галагана. Раз Лашкевич їздив в Москву в 1775 році, другий – в Москву і Петербург в 1779 році, з серпня по жовтень і з січня по квітень. Поїздки були на найнятих конях. Від Почепа до Москви 11 днів їзди; їхав Лашкевич на 5 конях. Мета поїздки – „похлопотать о российском чине для себя и записать в военную службу сына, удовлетворить назревшие домашние нужды: найти детям учителя-француза, сделать покупки”. Відвідуючи лавки у Москві, Лашкевич не пропускає випадку зайти в „авкціон”; не раз заходить в Петербурзі в академічну книжну лавку і купує книги.

В Москві Лашкевич зупиняється спочатку на постоялому дворі, потім у бригадира Степана Юхимовича Карновича. Приїхавши в 1779 році до Петербургу, Степан Іванович спочатку зупинився в будинку графа Розумовського, потім перейшов на квартиру, нарешті поселився на вулиці Міщанській. В Петербурзі він часто бував у Розумовського. В Москві Лашкевич відмічає в щоденнику: „у вечеру был на опери” (4 квітня 1779 р.), „у вечеру на комедии были” (7 квітня).

Іншого роду поїздки були до тестя в Сокиринці. Їде вся сім”я: жінка і діти, на власних конях. Поїздки відбувались, зазвичай, восени, по закінченні польових робіт, а тому їхали не кваплячись, завертаючи по дорозі в гості до знайомих. До Галагана, з приводу приїзду Лашкевича, збирались з ближніх сіл знайомі, вечори проводяться „при музыки”, а дні іноді на полюванні з яструбами. Від тестя повертаються з подарунками. Цікава поїздка Лашкевича з жінкою в Сокиринці після смерті тестя, щоб поживитись чим-небудь зі спадку.

В той час, як чоловік все їздив, жінка з дітьми проживає в Брахлові і тільки зрідка відвідує ближніх знайомих. Одного разу Лашкевич відпустив жінку з дітьми до батька в Сокиринці. Через 19 днів він так скучив за ними, що пише в щоденнику: „Не можно описать, какая скука одному, без жены, для того, полагаю, никогда на долгое время не оставаться без жены.”(25 лютого 1777 року).

В Брахлові у Лашкевича будинок з садом, до якого відносяться такі рядки зі щоденника від 13 квітня 1773 року: „ лабиринт я засадил в Брахлове, около дома – цветники.” Тут же розташовувалась бібліотека, яка трималась, вірогідно, у великому порядку, оскільки в паперах Степана Івановича є декілька разів переписаний, в міру доповнень, алфавітний каталог книг.

Діти навчаються. За 25 квітня 1773 року у щоденнику відмітка: „…Яков Юрьевич Гиллер у меня трёх дочерей учит на клавикордах играть и двох хлопцов на скрипици играть же.” У вільний від навчання час їздять влітку по ягоди суниці, взимку вечорами „молодиож танчит.” Влітку, коли батько буває в Брахлові, влаштовуються сімейні поїздки „к кринице под Ропск, на Ирпу (хутор) обедать”.

А коли ж Степан Іванович відбуває свої службові обов”язки?

В Брахлові Лашкевич говіє з сім”єю. Перші дні свята Паски теж проводяться в сім”ї; бувають тільки ближні сусіди. Всі сімейні торжества проходять в Брахлові.

Ось як Лашкевич видає заміж старшу дочку Агафію. Наречений дочки, Михайло Семенович Кочубей з Глухова – дуже вигідна для нього партія. Лашкевич нерідко заїздив до Глухова і водив знайомство з усіма членами малоросійської колегії, але що важливіше, там був його рідний брат по матері, Ілля Васильович Журман, через якого, ймовірно, і влаштувалось сватання. Дочці Лашкевича не було й 15 років, мабуть, і наречений був дуже молодим; отже, спочатку, угода повинна була укластися насамперед між батьками.

21 квітня 1776 року Лашкевич записує в щоденнику: „Сей день было обручение Михаила Семёновича Кочубея с дочерью моею Агапиею…” Після цього наречений залишається у домі нареченої 5 днів і від’їжджає, а весілля відкладається до 25 вересня. В день весілля гостей приїздило: панів -76, слуг-174, коней -270. На четвертий день гості з боку нареченого відправились в Глухів з нареченою, а домашні залишились.

Що стосується службових обов’язків Лашкевича, то про них в щоденнику дуже мало згадується. Є замітки про отримання грошей з Топальського і Новгород-Сіверського комісарств. Зате в щоденнику багато поміток, які відносяться до господарських занять автора. Любив комерцію. Торгуючи власними виробами, іноді закупає товар у інших і перепродує „на бариші”. Лашкевич ссужает по дружбі грошима.

Додамо до сказаного, що Лашкевич, як сіверянин, ходив у лазню, а як людина свого часу, часто лікувався пусканням крові.

Треба відмітити любов автора до духівництва і церкви. Всі окружні святенники відвідують Лашкевича; погарський же о. Іван Плоскінний, був його кумом і близьким другом. Іноді трапляється така замітка (4 серпня 1778 року) „... обедали у меня чернец с Ерусалима и попы.”

Лашкевич збудував церкву в одному зі своїх маєтків і в ній був похований.

В щоденнику, крім побутових рис зустрічаються ще в незначній кількості замітки, які мають значення для історії населених пунктів Чернігівської губернії, наприклад відмітки автора про придбання ним „грунтов” в різних місцях, замітки про відняття у Лашкевича села Ущерп”я Завадовським.

 

 Красногор Л.Ф.,

мол. наук. співробітник музею-заповідника „Слово о полку Ігоревім

 

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,