ДО 130-ти РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ, ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА, ЛІДЕРА ПОЕТІВ-НЕОКЛАСИКІВ МИКОЛИ ЗЕРОВА

Микола Зеров – визначний літературознавець України, блискучий критик та полеміст, лідер плеяди поетів-неокласиків, першорядний майстер сонатної форми, перекладач античної поезії. Своє коротке творче життя присвятив культурно-історичному українському відродженню , яке вбачав в перейманні й розвитку кращих зразків європейської культури.
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Міль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе у справжні верхогір’я.

Микола Зеров народився 26 квітня у м. Зіньків на Полтавщині. Його батько Костянтин Іраклійович Зеров був учителем місцевої двокласної школи, потім її директором. Мати походила з козацького роду Яреськів, що жили поблизу Диканьки. З п’яти синів Зерових (ще дві доньки) четверо стали відомими людьми: Дмитро – видатний ботанік, Костянтин – гідробіолог, Михайло – талановитий поет і перекладач (він працював під псевдонімом Михайло Орест), і Микола – теж поет. Початкову освіту Микола Зеров здобув у Зіньківській двокласній школі. З 1900 по 1903 рік М. Зеров навчався в Охтирській гімназії, а з 1903 по 1908 рік – у Першій Київській гімназії. Особливий інтерес виявляв до давньогрецької та латинської мов.

Древній Київ надихав на захоплення старовиною. З 1908 року М. Зеров навчається на історико-філологічному факультеті Київського університету.
Його першою науковою працею стала курсова робота «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка», яку майбутній поет блискуче захистив. Починаючи з 1912 року М. Зеров друкує свої статті в українському журналі «Світло» і в газеті «Рада». Згодом він став одним із лідерів студентської громади, очоливши опозиційний рух проти утисків студентів. Але головне – він не полишає древніх мов, наукових розвідок, готуючись до майбутньої творчої праці.
Златопіль – невеличке українське містечко. Сюди після закінчення університету він приїхав вчителювати до гімназії, де викладав латину, історію, літературу. Учні любили його за талант промовця і за повагу до них. Але почався бурхливий 1917-й рік. У 1917–1918 роках М. Зеров виступає і як науковець, і як літературний критик. У 1918 році надрукував свій перший переклад – «Четверту еклогу» Вергілія. Творець «Енеїди» й автор відомої поеми «Буколіки», римський поет Вергілій користувався особливою пошаною в Середньовіччі за те, що передрік у своїх творах прихід Спасителя – Ісуса Христа. Вергілій викликав особливі почуття і в М. Зерова. Слідом за ним та іншими античними авторами поет рухався до опанування класичних форм поезії. 1920-й рік став знаменним у житті й творчій долі М. Зерова. Він одружився із Софією Лободою, того ж року опубліковані його книги «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія». У 1924 року вийшла збірка під назвою «Камена». Мало хто знає, що слово камена походить з латинської мови, так звали шанованих у Римі італьських богинь, найславетнішою з яких була Егерія. В околиці Риму їм був присвячений гай. Римські поети камен часто називали музами. Згодом камени стали покровительками мистецтва. Збірка М. Зерова «Камена» – напрочуд вишукане, елітарне видання. До речі, обкладинку до нього створив сам автор. Назва книжки засвідчує захоплення письменника мистецтвом, красою, досконалими формами. Усі вірші, що увійшли до «Камени», писалися в Баришівці під Києвом.
Там жити було дешевше, тому молоді митці шукали там роботу й притулок у нелегкі часи. М. Зеров розробляв класичні форми світової літератури, зокрема сонет і александрійський вірш. М. Зеров уперше ввів в українську літературу інтелектуальний сонет. Тут почуття огорнені серпанком думки. Ліричний герой сонетів М. Зерова – мисляча людина, філософ, він мандрує в культурних просторах, намагається віднайти сенс буття, з’єднати розірвані ланцюги різних епох, понад усе цінує Красу і прагне духовної гармонії.
Одним із найкращих сонетів у збірці М. Зерова «Камена» є сонет «Навсикая». Сюжет твору взятий із поеми Гомера «Одіссея». Отже, тут прослідковується ствердження М. Зерова: людина, котра долучається до краси, стає сильнішою, багатшою духом, вона немовби очищується красою, щоби мати змогу жити. У примітках до збірки «Камена» М. Зеров писав:
«Праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок мови.
В цьому перше оправдання такої праці перед лицем сучасності. Хіба минуле не зв’язано тисячею ниток з теперішнім і сучасним?»
У 1923—1924 роках відбувається пожвавлення літературного руху і тоді ж згуртувалися неокласики, котрі прищепили українській літературі плідні світові традиції. Неокласики – це неформальне товариство вільних митців, які понад усе цінували талант і літературу. На відміну від соціологічних та ідеологічних підходів до мистецтва, що поширилися в літературі після жовтневого перевороту 1917-го року, неокласики вимагали оцінювати твір мистецтва передусім за художніми критеріями. В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. "Зеров очолив цю кафедру. Готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами".
Зі спогадів С. Зерової.
М. Зеров замислювався над шляхами розвитку української культури і запропонував нову концепцію її розвитку. Щоб творити нове українське мистецтво, треба перш за все з’ясувати традиції світової культури й визначити місце української культури на світовому древі. А в основу пропонував покласти естетичні критерії. «Краса понад усе!» – наголошував митець у своїх працях 1920-х років. Служіння Красі єднає М. Зерова із французькою групою «Парнас», у представників якої українські неокласики вчилися не тільки поетичним формам, але й принципово новому ставленню до мистецтва. Традиції парнасців простежуються у творчості й інших неокласиків. Не випадково М. Рильського,
М. Драй-Хмару, П. Филиповича, О. Бургардта та М. Зерова називали «п’ятеро з Парнасу».
У 1925–1928 роках відбулася широка літературна дискусія про шляхи розвитку української культури. У той час М. Зеров написав цикл літературно-критичних статей із промовистою назвою «Ad fontes!» («До джерел!»). У своїх статтях митець відкрито закликав орієнтуватися на вершинні здобутки європейського мистецтва. М. Зеров дорікав митцям, що ті нехтують освітою, мовами, намагаються створювати нове мистецтво, але не через опанування традицій і форм, а через ідеологічні схеми, які насправді призводять до занепаду культури. Думки, висловлені М. Зеровим у той час, актуальні й по сьогодні… Вважав, що для розвитку української культури потрібно три речі: засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів; вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до письменників-початківців.
У 1926 році офіціальна влада звинуватила неокласиків у антипролетарських настроях, було розпочато цькування та погрози у пресі. Але Зеров продовжує свою мистецьку справу.
З 1927 року митець вже не міг видавати свої поезії, неокласики остаточно були проголошені «ворогами». Процеси початку 1930-х років стали ключовими в долі української інтелігенції. Забороняються й видавництва… Митця було позбавлено можливості бути критиком, поетом, істориком літератури, редактором. Його було поставлено поза літературою. У нього відібрали всіляку можливість літературної праці. Він ходив із тавром «неокласика», якого ще не ліквідували, але обов’язково ліквідують. Єдиною розрадою митця залишався університет, де він читав лекції, але при виході на вулицю на нього чатував незмінний шпиг... Восени 1934-го року настала трагічна розв’язка. На зборах в університеті звучали виступи проти «матерого контрреволюціонера» М. Зерова. Партком оголосив постанову, в якій М. Зерова оголошено «місцевим націоналістом». Після цього письменника знято з посади професора в університеті, його позбавлено права читати лекції, хоч і залишено ще на науковій роботі. Та вже ненадовго…
У 1934 році Миколу Зерова несправедливо звільняють з Київського університету… До всіх ударів долі додається ще й найболючіший – смерть єдиного сина, що помирає від скарлатини у віці 10 років. Складні обставини життя змушують Миколу Костянтиновича переїхати до Москви, де у 1935 році його заарештовують за сфабрикованим звинуваченням у націоналістичному тероризмі. Йому інкримінували керівництво українською контрреволюційною організацією. Покарання – 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. Висилають у легендарно-страхітливий концтабір на Соловки. Втративши все найдорожче - єдиного сина, свободу – в умовах жорсткого режиму, голоду, холоду й перевиснаження фізичною працею, далі писав сонети і працював над перекладами «Енеїди» Вергілія.
А у 1937р. Микола Зеров був таємно розстріляний в урочищі Сандармох у Карелії. Дружина Миколи Костянтиновича до 1942р. не знала, що овдовіла. Постановою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового Трибуналу був скасований, справу було припинено «за відсутністю складу злочину».
Підсумовуючи вищесказане, необхідно наголосити, що Микола Зеров справедливо вважається лідером неокласиків – групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої також зараховують, О.Бургардта, М.Драй-Хмару, М. Рильського, І. Филиповича. Хоча вони і не утворювали формально окремої літературної організації, можна вважати їхню спільність у високих естетичних критеріях, що полягали в загальнолюдських цінностях у мистецтві. У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддавав перевагу сонетам і олександрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені на сьогодні інтерпретації латиномовної античної спадщини, французьких «парнасців», а також творів багатьох інших класичних поетів. Віртуозне володіння поетичною формою сонету дозволяє нам повноправно прирівнювати його твори до творів Гете, Шекспіра. Йому також належить значна кількість досліджень з історії української літератури. Окремими виданнями в Україні вийшли його роботи – «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Вінниченка» (1929).
По новому Миколу Зерова «відкрили» й стали перевидавати вже в 90-ті роки, публікують й зараз. Весь віршований доробок Миколи Зерова можна поділити на цикли: Крим, Одіссея, Київ, «астрономічні» та «архітектурні» сонети, інтерпретації художніх творів, літературні суперечки, історичні постаті, тощо… Ми пізнаємося з темами і сюжетами світової літератури через його бачення і відчуття. Сонети «Олександрія», «Аргонавти», «Чистий четвер», «Обри» знайомлять нас із сторінками грецької, єврейської, готської культур. Ми відчуваємо його тепле й зворушливе ставлення до сторінок слов’янської історії у творах «Князь Ігор», «Сон Святослава», «Куліш»… Він глибоко розумів дійсність, для нього традиція, неперервна нитка зв’язку історичних епох були такими ж складовими частинами його епохи, як революція, громадянська війна, НЕП, голод, будівництво майбуття… Зеров-літературознавець, Зеров-культуролог мав виважену концепцію розвитку культури – у світовому масштабі. Визнавав певну автономність духовної еволюції людства, досліджував її закони, взаємовпливи різних традицій. Пріоритет загальнолюдських цінностей у мистецтві – найвищий критерій, якого прагнули Зеров і невелика група однодумців-неокласиків. Проте нам ще далеко як до розгадки творчості неокласиків взагалі, так і до розгадки творчості Миколи Зерова, людини з життєвим девізом: «Врода як добро і добро як врода». Те, про що мріяв М. Зеров і неокласики, — прищеплення українській літературі плідних традицій світової літератури, — припинилося на роки, і українська література довго ще лишалася скаліченою радянською цензурою та ідеологічним тиском.

Олена Путра
молодший науковий співробітник сектору просвітницької роботи

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,