До 120-ої річниці з дня народження О.П.Оглоблина

      «… за свою батьківщину я змалку вважаю Сіверщину, землю всіх моїх предків».
   Ім’я Олександра Оглоблина, одного з найбільш серйозних українських істориків, на довгі роки було заборонено згадувати навіть в українсько-радянській критиці так званої «буржуазно-націоналістичної історіографії». Студентам історичних факультетів інколи доводилося наштовхуватися на згадки про О. Оглоблина і ставалося так, що й професійні критики історіографії так званих «українських буржуазних націоналістів» далеко не завжди були готові щось відповісти студентам про цю особу та його історичні праці. Лише з кінця 80-х, коли почали відкриватися спецхрани, про Оглоблина у науковому середовищі стало відомо більше. І офіційна ідеологія намагалася представити його, насамперед, як «зрадника українського народу і фашистського запроданця», замовчуючи при цьому величезну наукову спадщину українського історика.


    Олександр Петрович Оглоблин народився 6 грудня 1899 р. у Києві в купецько -міщанській родині Оглоблиних. Довгий час поява на світ хлопчика була овіяна таємницею, про яку знало невелике коло друзів Олександра Петровича. У своїх спогадах він писав: «Я народився, був записаний, ріс і виховувався, як син законного чоловіка моєї матері Петра Івановича Оглоблина, київського домовласника… Але ще дитиною я відчув, що не тут, у цій заможній купецькій сім’ї, мої родові корені, я помічав велику прірву між новгородським оточенням моєї матері й києво- подільським середовищем моєї бабусі по вітчимові О.Й. Оглоблиної, яка все ж таки мене дуже любила і покладала на мене великі надії». Рідний батько Олександра Петровича Михайло Миколайович Мезько походив із бідного, але давнього козацького роду. Цей рід започаткував козак Стародубської сотні Степан Мезько. Його нащадками були козаки Новгород-Сіверської сотні і мешкали в с. Араповичі. М. Мезько після закінчення Новгород – Сіверської гімназії, а потім юридичного факультету Київського університету працював у різних судових установах Російської імперії, а з 1923 р. вчителював в селах Араповичі та Дробишеві. Перебуваючи на педагогічній діяльності, Михайло Миколайович здобув шану і повагу серед учнів та жителів села.
   Мати історика, Катерина Платонівна, походила із старшино-шляхетського роду Лашкевичів, яка народилась теж на Новгород – Сіверщині, в с. Пушкарі. В дитинстві перехворівши кором, назавжди залишилась глухонімою.
Дружба між Михайлом і Катериною переросла в кохання і вони хотіли одружитись. Але рідні Катерини, через родинні ускладнення, незважаючи на її вагітність, змусили вийти заміж за багатого купця Петра Оглоблина, також глухонімого. Вінчання відбулося в липні 1899 р. в с. Івот, а в грудні в Києві народився Олександр.
   Вихованням Олександра здебільшого займалась бабуся Ганна Лашкевич (Савицька), яка розповідала онуку про зв'язки роду зі знатними родинами України: Полуботками, Милорадовичами, Дуніними – Борковськими, Апостолами, Галаганами, Скоропадськими, Розумовськими. Юнаком Олександр відвідував маєток бабусі в с. Івот, жив в її будинку в Новгороді—Сіверському. І восени 1912 року, в місті, зустрівся з «дядею Мишею» -- рідним батьком. Рідня робила все, щоб він ніколи не дізнався таємницю свого походження. Тільки у 1914 році батько та син зустрілися. Довготривале листування зберегло у Олександра Петровича любов і повагу до батька, дало поштовх для дослідження свого родоводу та історії малої батьківщини. Однин зі своїх нарисів «Город Новгород – Северский» /краткая историческая справка /1914/ присвятив батьку – М.М. Мезьку.
   Закінчивши в 1919 році історико – філологічний факультет О. Оглоблин займався науково –педагогічною діяльністю. Викладав у Київському робітничо-селянському університеті, був доцентом кафедри історії Київського університету.
В 1925 році було надруковано дві монографії О. Оглобліна – «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика». Згодом був захист дисертації, після якої він став доктором історії української культури. Олександр Петрович починає працювати в Українській Академії Наук, де потоваришував з Д. Багалієм, молодого науковця помічає М. Грушевський.
   На початку 30-х років, коли почались переслідування діячів національної культури, в причетності до «Українського національного центру» звинувачується і О. Оглоблин. Невдовзі за браком доказів його звільнили, але події 1930 – 1931 рр. не викреслили Оглоблина з наукового процесу. Він продовжував працювати в Археографічній комісії ВУАН. В листопаді 1937 року Олександр Петрович був старшим науковим співробітником в Інституті історії України. На час роботи в інституті припадає і відновлення його професорсько- викладацької діяльності у вищих навчальних закладах УРСР.
   З початком ІІ світової війни за таємним списком, з Києва евакуйовували сім’ї академіків та видатних наукових співробітників. Про те до цих списків О. Оглоблин не потрапив. На початку окупації Києва, восени 1941 р., на прохання української громади Олександр Петрович очолює Київську міську управу. Цю роботу він поєднував із націоналістичною діяльністю в Українській Національній Раді.
  З квітня до листопада 1942 р. О. Оглоблин очолював Київський Музей-архів переходової доби, під дахом якого зібралися видатні представники науки і культури. Працюючи в період війни над проблемою походження «Історії Русів», вивченням якої він займався майже чотири десятиліття, О. Оглоблин прийшов до висновків, що твір був написаний на Чернігово – Сіверщині. В ньому подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року.
   Тоді ж у О. Оглоблина зав’язалися наукові стосунки з українськими еміграційними вченими, насамперед з Д. Дорошенком, Б. Крупницьким, А. Яковлевим. З наближенням Червоної Армії до Києва, історик змушений переїхати до Львова. Тут він включився до роботи в історичній секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка та організованої з ініціативи митрополита А. Шептицького Церковно – археографічної комісії. У березні 1944 р. на запрошення колегії професорів Українського вільного університету (УВУ) О. Оглоблин переїздить до Праги, згодом до Мюнхену, а 1951 р. до США. Там він заснував і очолив Українське генеалогічне товариство (1963), Українське історичне товариство (1965), очолював Іспитову комісію філософічного факультету УВУ в США й обіймав посаду професора в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. Оглоблин мав великий вплив на українську еміграційну науку. Одночасно вчений працював в Українському науковому богословському товаристві, 1960-1977 pp. працював науковим консультантом для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету.
   Протягом 1970-1989 pp. О.П. Оглоблин - президент Української вільної академії наук у США. Він виховав плеяду широко відомих українських істориків (Л. Винар, О. Субтельний, В. Омельченко). Тривалий час учений досліджував період національної революції середини XVII ст. і дотримувався думки, що за Хмельниччини перемогла концепція козацької держави. Добу І. Мазепи розглядав як час відродження України, а самого гетьмана вважав українським державцем, який хотів реалізувати другу Хмельниччину. Вчений обґрунтував положення про те, що ідея української козацької держави після ліквідації Гетьманщини не вмерла. Одним із перших розшифрував анонім старшинсько-козацького твору "Літопис Самовидця".
   О.П. Оглоблин - один із тих українських істориків старшого покоління, який передбачав українське відродження, який дожив до омріяної події – проголошення незалежної України, але через поважний вік не зміг побачити це. Помер Олександр Петрович Оглоблин 16 лютого 1992 р. й похований у м. Спрінгфілді (США).
   На щастя, наукова спадщина Олександра Оглоблина поволі повертається в Україну. Він є автором понад 700 публікацій з історії України, історіографії, джерелознавства та інших галузей науки. Його з повним правом можна вважати нашим земляком. У своїх спогадах він писав:» Я народився, виріс і жив у Києві, який був і є моїм рідним містом. Але за свою батьківщину я змалку вважаю Сіверщину, землю всіх моїх предків. Я любив і люблю цю землю».

                                                                                                 Ірина Лобачова
                                                                                                 завідувач відділу
                                                                                                давньоруської літератури.

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,