"Битва на річці Калка"

Тривожно починалось 12 ст. на Русі. Русь вже не була єдиною, як у давні часи, колишні удільні князівства фактично перетворились на самоврядні держави. Кожне з них жило само по собі, кожен шукав собі зиску, користі, не гребуючи заради цього віроломністю, зрадою та набігами на сусідів. Центральній владі було завдано сильного удару після руйнування Києва військами володимиро–суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 р. і смоленського князя Рюрика Романовича у 1203 р. втративши роль політичного центру країни, Київ залишався релігійно – символічною столицею Русі, чому істотно сприяла православна церква.

У той самий час у Східній Азії набирала сили нова держава – Монгольська імперія, створена талановитим полководцем Чингізханом. Часом створення імперії Чингізхана став 1206 рік – рік Барса, коли князьки багато чисельних татаро – монгольських племен зібрались до витоки річки Онон на великий курултай. Тут, звівши дев’ятибунчужний стяг, вони проголосили Темуджина, одного з племінних вождів, великим ханом – Чингізханом. Одразу після курултаю Чингізхан зайнявся організацією влади в своїй воєнно–феодальній державі. Чітка та одностайна система організації державної влади дозволяла Чингізхану швидко збирати військо для завоювань, в яких – і тільки в них – він бачив сенс свого життя. Військо було предметом постійного піклування монгольських ханів. Чингізхан створив багатотисячне дисципліноване військо, яке поділялось на десятки, десятки об’єднувались в сотні, сотні – у тисячі, десять тисяч складали тумен, який русичі називали „тьмою”. Монголи вміли битися кінним і пішим порядком, справно вели облогу фортець, використовуючи військову техніку, але найголовнішим було те, що вони влучно стріляли з великих луків. Основну силу монголів становила кіннота, яка поділялась на важку, середню та легку.

Для ведення бою монголи використовували військову тактику й хитрощі: наступ на ворога, як правило, починала легка кіннота, засипаючи противника тисячами стріл, потім, у якийсь момент битви, легка кіннота відступала, затягуючи тих, хто її переслідував, у пастку. У цей час із флангів починали атакувати важкі монгольські воїни і вщент знищували противника. Така тактика принесла успіх монголам не в одній битві.

Крім луків, у бою монголи вправно використовували списи, а в ближньому бою – шаблі, булави та сокири. Усі монгольські воїни, залежно від того, до якого туману вони належали, мали металеві чи шкіряні пластини – щити. Як сповіщають давні історики, монгольські жінки теж були непоганими воїнами – стріляли з луків не гірше від чоловіків, до того ж застосовували отруйні стріли. Монгольське військо мало два найважливіших фактори, необхідні для перемоги: високу військову організацію, сувору військову дисципліну.

Так у 1219 році добре злагоджені війська монголів розбили середньоазіатських хорезмійців і вступили у війну з половцями, які дали притулок давнішим ворогам монголів – меркітам. У 1221 році західна монгольська армія під керівництвом Джебе і Субедея захопила Хорезмійську столицю Ургенч, вторглася до Азербайджану і згодом отримала наказ перейти через Кавказ. Обидва полководці мусили вдарити по половцям причорноморських степів і повернутися додому в обхід Каспійського моря.

У 1222 році західні сили монголів рушили до Кавказу, вторглися у Грузію і завоювали її. Проте в районі річки Терек їх спинило чисельно переважаюче військо половців, косогів та аланів. Джебе і Субедей удали, що воювати не збираються і уклали з головами цих племен мир. Але коли половецькі загони повернулися у чорноморські степи, монголи вдарили у спину їхнім союзникам і підкорили собі Північний Кавказ. У вирішальній битві на Дону західна монгольська армія розтрощила основні сили половців і на початку 1223 року вторглася до Криму, де захопила Сурож. Після цього Джебе і Субедей знову повернули у степ, відкинувши на правий берег Дніпра сили половців. Останні повтікали на Русь прохати допомоги. Руський літописець так описує цю подію:

У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами, прийшли на землю половецьку, і половці стали супроти них. Але навіть хан Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і много половці побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.

і прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: ”Якщо ви не поможете нам, - то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете”. І була рада всіх князів у городі Києві, і нарадились вони так: „Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй”.

Після княжої наради у Києві, галицький князь і зять половецького хана Котяна Мстислав Мстиславич, який був прозваний за свої подвиги удатним, переконав старших Київської і Чернігівської землі виступити разом проти монголів – „татар”. Деякі знатні половці на знак подяки русинам прийняли християнську віру. У похід підготувалися переважно південні і центральні князівства Русі, з дружин яких було сформовано три групи військ.

Першу групу очолив великий князь київський Мстислав Романович, формальний голова походу. До неї увійшли загони його сина Всеволода і зятя Андрія, князя шумського Святослава, і князя несвижського Юрія.

Другою чернігово – смоленською групою командував князь чернігівський Мстислав Святославич. Йому підпорядковувалися частини переяславського князя Михайла Всеволодовича, курського князя Олега Святославича, князів путивльського і трубчевського.

Третя галицько – волинська група була під головуванням ініціатора походу галицького князя Мстислава Удатного. До його сил входили дружини волинського князя Данила Романовича, луцького князя Мстислава Німого, Ізяслава Інгваревича і теребовльського князя Ізяслава Володимировича.

Юрій Всеволодович, великий князь суздальський з Північно – східної Русі в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який проте запізнився приєднатися до основних груп. Місцем збору було обрано правий берег Дніпра біля острову Хортиця. Руські війська рушили до нього в квітні 1223 року, де об’єдналися із половецькими силами і галицькими вигонцями з Подунавя:

Звідти ж, із Києва рушили вони (князі) місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли, - так ото покрита вода була безліччю човнів. А галичани і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море, - човнів же було тисячя. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели човни вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними воєвода Домажирич Юрій і боярин Держи край Володиславович.

У Заруба до руських князів прибули монгольські посли, пропонуючи їм союз проти половців:

Це чули ми, що ви йдете проти нас, послухавши половців; а ми вашої землі не чіпали, ні міст ваших, ні сіл ваших, ні на вас прийшли, але за волею Божею на холопів і конюхів своїх поганих половців; а ви візьміть з нами мир; коли (половці) тікатимуть до вас, бийте їх звідти, а товари забирайте собі; ми ж бо чули, що і вам вони зробили багато зла; ми їх і за це б’ємо.

Однак князі відмовили послам і на вимогу половців вбили їх за підозрами у шпигунстві. Довіряти монголам русини не мали підстав, оскільки знали про віроломне порушення ними договору, з половцями на річці Терек 1222 року. З іншого боку, за монгольськими законами – Великою Ясою – вбивство посла було гріхом, що закликав помсту до Неба, тому війна з Руссю, яка початково не входила у плани Монгольської імперії, стала неуникною. За декілька днів Субедей і Джебе вислали нове посольство, яке оголосило руським князям війну:

Ви послухали половців, а послів наших перебили; йдете проти нас, то йдіть; ми вас не чіпали, хай усім Бог (суддя).

Цього разу русини відпустили послів і почали планувати подальші дії. Їх координування ускладнювалося через суперництво трьох Мстиславів – київського, чернігівського і галицького, які були старшими походу. Ухвали на військових нарадах приймалися не одноосібно, а згідно волі усіх князів – учасників. Мстислав Удатний, князь галицький, наполягав переправитись через Дніпро і розбити монголів на лівому березі в степу, а Мстислав Романович пропонував дати бій противнику на Дніпрі і підготуватись до оборони. Мстислав Святославич, князь чернігівський, приймав вичікувальну позицію, не пристаючи на вимоги а ні галичан, а ні киян.

Між тим біля берегів Дніпра з’явився монгольський роз’їзд, який оглядав руські човни. Мстислав Удатний вирішив атакувати його і перейшов з тисячею воїнів на лівий берег Дніпра. Разом із ним рушили волинці Данила Романовича, галицькі вигонці і підлеглі князі. Монголи були побиті, а їх рештки на чолі з командиром Гемябегом повтікали до половецького кургану. Вони заховали живцем свого командира у землі, сподіваючись врятувати йому життя, але Мстислав знайшов його і передав половцям. Ті нещадно стратили полоненого.

Повернувшись до стану на правому березі Дніпра, Мстислав Удатний та інші князі його війська розповіли Мстиславу Романовичу і Мстиславу Святославичу про першу переможну сутичку з „татарами”, переконуючи: „Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!” Ймовірно, чернігівський князь пристав на бік галичан, тому було прийнято рішення розпочати переправу.

У вівторок 23 травня русько – половецьке військо подолало Дніпро і рушило у Половецький степ. Воно просувалося вісім днів. Попереду війська йшли дружини групи галицького князя Мстислава Удатного, за ним слідували сили чернігівського князя Мстислава Святославича, а усю колону замикали загони великого князя київського Мстислава Романовича. По дорозі русичів і половців зустрічали монгольські роз’їзди, які вдаючи втечу, заманювали їх, розтягуючи їхні загони на ворожій території. Також монголи кидали своїм переслідувачам обози з худобою, яку руські воїни охоче захоплювали, уповільнюючи рух війська. Легкість з якою руські князі відганяли противника, породило безпідставне почуття переваги над ним.

31 травня 1223 року русько – половецька армія вийшла на річку Калку. Там їх зустріла монгольська сторожа, яка у запеклому бою з руськими передовими частинами убила воєводу Івана Дмитрійовича та інших двох командирів авангарду, і відступила за річку.

Оскільки першими до Калки дісталися частини Мстислава Удатного, прибічника активного наступу, вони швидко переправилися через ріку. Як повідомляє літописець це рішення було самовільним, бо галицький князь не узгодив своїх дій із чернігівськими і київськими князями – „через зависть, бо велика незгода була межи ними”. За наказом Мстислава першими переправилися волинці Данила Романовича, а згодом й інші полки. Сам Мстислав подолав річку останнім і разом з половцями хана Яруна вийшов на розвідку.

За Калкою на русько – половецьку рать чекало добре підготовлене монгольське військо. Його командири Джебе і Субедей побачили, що сили противника діють некоординовано, і розпочали наступ. Мстислав Удатний помітив монголів, але було запізно – його сили не були приготовлені до бою. Він кинув на наступаючих половецькі загони, а сам повернувся до своїх дружин, наказавши якомога швидше озброїтися. Чернігівські і київські полки за Калкою не були сповіщені про початок битви.

Потужний натиск монгольської кінноти зруйнував половецькі порядки. Ярун і його сили кинулися тікати до табору Мстислава, посіявши паніку серед галицько – волинських військ. Потоптані відступаючими половцями, русини не встигли зайняти бойові позиції. У такій ситуації їм довелося прийняти на себе удар монголів. Спочатку частини Мстислава Удатного міцно трималися. Їм на підмогу підійшли чернігівські сили Мстислава Святославича і русини змогли розбити першу хвилю атакуючих. На початку битви відзначилися дружини волинців Данила Романовича і курчан Олега Святославича. Літописець, учасник походу, так описує ті події:

Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і воєвода Семен Олуйович, і воєвода Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, - був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний, - і Данило куріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав Ярославич Німий, бачивши це і подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, і тому, що він був родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його; йому й поручив по смерті свою волость – оддав князю Данилові.

Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег Святославич курський.

Долю битви вирішили монгольські підкріплення, які атакували галицько – волинські і чернігівські групи військ Мстислава Удатного і Мстислава Святославича. Русичі не встояли перед вправними монгольськими лучниками і почали тікати до Дніпра.

Кріпко вони билися, але інші полки татарські зітнулися з ними, і за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги і стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу – через те, що кинулися за ним противники. І коли він біг, то захотів води, і, пивши, відчув рану на тілі своєму, - в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого.

Тим часом основні полки великого князя київського Мстислава Романовича залишилися осторонь самогубного бою. Бачачи відступ чернігівських і галицько – волинських полків, він поспіхом зайняв кам’янисте місце на горі над Калкою і спорудив там навколо свого стану укріплений „город” з частоколом. Частина монголів під командуванням Цигирхана і Тешюхана обложила позиції киян, а решта пустилася навздогін відступаючи русичам і половцям. У погоні монголи убили князя янівського Святослава, Ізяслава Інгваровича, князя шумського Святослава, чернігівського князя Мстислава Святославича із сином Васильком, князя неслизького Юрія та багато бояр і простих воїв. Врятуватися змогли лише деякі половці, які повтікали першими, та князі і бояри галицько – волинської групи. Мстислав Удатний добравшись зі своїми людьми до Дніпра, відвів човни від лівого берега, щоб монголи не переправилися на правий, і щодуху подався до Галича. Під час втечі деякі дружинники і прості руські вої були пограбовані своїми ж союзниками – половцями.

Хоча основні русько – половецькі сили були розбиті, Мстислав Романович і його київська дружина боронилися в укріпленому „городі” ще три дні. Разом із ними опір монголам чинив князь Андрій, Мстиславів зять, і князь дубровицький Олександр. Противник ніяк не міг здобути укріплення, тому пішов на хитрість. Монголи запропонували русичам переговори про здачу і відправили до великого князя київського послом воєводу Плоскиню . князям було обіцяно помилування в обмін на грошовий викуп і здачу „города”. Коли ж ті прийняли умови і вийшли з укріплень, бровники зв’язали їх і передали монголам. Дружина і воїни укріплення були вирізані. Самих князів монголи поклали під дерев’яний помост і розчавили, влаштувавши на ньому святковий бенкет.

... а у города того залишились два (татарські) воєводи Цигиркан і Тешюкан на Мстислава і зятя його Андрія і на Олександра Дубровицького: бо було два князя з Мстиславом. Тут ж бровники з татарами були, і воєвода їхній Плоскиня, і той окаянний цілував хрест чесний Мстиславу і обом князям, що їх не уб’ють, але відпустять за викуп, і збрехав окаянний: передав їх, зв’язавши, татарам; а город взяли і людей посікли і тут кістьми пали; а князів вони задавили, поклавши під дошки, а самі сіли обідати, і так життя їх (князів) скінчилось.

У битві на Калці монголи вперше зіткнулися з руськими методами ведення війни. Вимотана боями у Середній Азії і Кавказі, армія Субедея змогла розбити відбірні руські полки Мстислава Удатного, уславленого перемогами над поляками, угорцями і половцями. Цей бій засвідчив перевагу східно азійських військових традицій над середньовічними європейськими – єдиночалля над колегіальним командуванням, колективної дисципліни над індивідуальним героїзмом, вишколених лучників над важкою кавалерією і піхотою. Ці тактичні відмінності стали запорукою монгольського успіху на Калці, а згодом і блискавичного завоювання Східної і Центральної Європи.

Тогочасних даних про втрати обох сторін у битві на Калці немає. Руські літописці подають лише кількість загиблих князів і воїнів київських дружин, з якої можна уявити величину поразки руського війська:

Мстислав (Романович) старий добрий князь тут убитий був, і другий Мстислав (Святославич), і інших князів тридцять убито було, а бояр та інших воїв многое – множество, говорять бо лише киян одних загинуло на битві тій десять тисяч. І був плач і туга на Русі, і по всій землі чули цю біду.

Для монголів битва на Калці була однією з рядових битв, які вони провели у Китаї, Середній Азії чи Кавказі. Після неї загони Субедея і Джебе зруйнували руське місто Новгород – Святополчий і, перейшовши річку Донець, вирушили додому по правому березі Волги. Проте неподалік міста Сувар, на переправі через Волгу, їх атакували волзькі булгари. Монголи були змушені відступити, втратити полководця Джебе. Вони пройшли повз місто Сарай і відійшли до Середньої Азії. На великому курултаї на берегах річки Сирдар’я Субедей особисто доповів Чингізхану подробиці кавказько – причорноморського походу.

Для Русі ж бій на Калці обернувся катастрофою, „якої ото не бувало ніколи”. Історичний центр країни – південні і центральні руські землі втратили своїх володарів і військо. За п’ятнадцять років до початку монгольського нашестя на Русь ці території так і не змогли відновити свого потенціалу. Замість них зросла роль північно – східного Володимиро – Суздальського князівства, яке не брало участі у битві на Калці та зберегло свої кадри для розвитку власної держави, а також західного Галицько – Волинського князівства, майбутній правитель якого Данило Романович, один із небагатьох уцілілих учасників бою, зміг обєднати ослаблену південну Русь зі стольним градом Києвом під своєю рукою перед початком монгольського вторгнення.

 



мол. науковий співробітник

відділу давньоруської літератури Шабетя Н.М

 

 

 

 

 

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,