До 205-річчя зі дня народження Михайла Максимовича.

Михайло Олександрович Максимович народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Черкаської області у сім’ї збіднілого дворянина. Належав до козацького роду, відомого з 17 ст. По матері мав п’ятьох дядьків – відомих літераторів, учених, політиків. В 1812 році вступив до Н.-Сіверської гімназії, відкритої в 1808 році клопотаннями дядька Іллі Федоровича (доктора права). У 1819 році вступив на відділ словесності Московського університету, а через два роки перейшов на природничо-математичний факультет. По закінченню у 1823 працював у бібліотеці, університетському гербарії, завідувачем ботанічного саду. У 1833 році затверджений ординарним професором кафедри ботаніки: як учений-природознавець мав нахил до філософії. Підготував більш як 100 природознавчих праць.

Новим і особливим етапом життя та творчості Максимовича став київський період, пов’язаний з діяльністю у університеті як керівника кафедри російської словесності, декана філософського факультету, ректора. Фундаментом універсальної діяльності вченого став збірник „Малоросийские песни, изданные М.Максимовичем” (1827 р.). 127 зразків української художньої словесності: думи та історичні пісні, пісні літературного походження не тільки стали тріумфом людини універсальних обдарувань та інтересів, світового рівня професіонала-патріота, а й ознаменували тотальний прорив української духовності на всеросійські та українські терени. 

За визначенням історика Дорошенка, не лише зміст збірника, а й авторська передмова до нього „звучить як літературний маніфест”. І справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написане магічне слово для тих часів: „народність”. Український ректор, учений і митець став активним поборником української ідеї, українського світу, самостійність якого він утверджував усією своєю творчістю. Вже перший збірник мав величезний резонанс і вплив на найвідоміших тоді сучасників. „Два імені, - писав з цього приводу Стешенко, - яскравими зірками сяючими на горизонті російської літератури, Гоголь і Пушкін, найкраще свідчать про величезний вплив на інтелігенцію виданих Максимовичем пісень; Гоголь зачитувався цими піснями; Гоголь виховувався на їх дивних образах і вчився їх глибоких почуттів і життєвості...Гоголь, нарешті, черпав сили в широкому розвої народної фантазії, відображеної в піснях, і проникався величчю закарбованої в них української історії. Всі риси Гоголь вніс, як відомо, у свою творчість, створюючи ними епоху в літературі. Безсумнівний вплив українських пісень на Пушкіна. Пушкіна полонила ніжність і душевна краса жіночих типів української поезії, і тому не дивно, що при створенні образу Марії у „Полтаві” він, за власним визначенням, „обирал песни Максимовича”.

Те, що Гоголю подобалася творчість Максимовича свідчить лист Максимовича своєму земляку Осипу Боденському, з яким він листувався найчастіше, де він пише: „издание моё „Песни о полку Ігореве”, которое подготовляю, и коли Бог поможет, кончу летом (ибо постом великим был я нездоров и тепер еще только что вылезаю на ряст) и привезу, или пришлю Вам на осень – будет штука – менса недурна, в некотором роде, самоглотка, перевод украинскими стихами по местам так хорош, что если я в царстве мертвых прочту Гоголю, то уверен, что и он останется доволен...”

До речі, нова українська література у першій половині 19 ст. формується не тільки на Лівобережній і Слобідській Україні, а й у Петербурзі, де у 20-40х роках розгортають літературно-культурну діяльність Т. Шевченко, Є. Гребінка, а також багато вихідців із України, які писали російською мовою на теми української історії і життя (В. Наріжний, М. Гоголь, О. Сомов, М. Маркевич.)

Через посередництво й особисті контакти літераторів-вихідців із України з тогочасними провідними діячами російської літератури і громадсько-культурного життя (К. Рилєєвим, О. Пушкіним, І. Криловим, Ф. Глінкою, В. Далем та ін.) не тільки тема України глибоко проникає в російську літературу, а й великою мірою спільними зусиллями формується літературно-естетична думка того часу. Одним з прикладів такої співпраці є участь Максимовича в діяльності філософсько-естетичного гуртка „любомудрів” у 1823-25 рр., до складу якого входили В. Одоєвський, Д. Веневітінов, І. Кирєєвський, С. Шевирьов, О. Хомяков. Багато хто з українських письменників того часу були членами загальноросійських літературних товариств та літературно-наукових гуртків, брали активну участь в обговоренні поточних питань літературного розвитку в журнальній періодиці.

Перша половина 19 ст. характеризується органічним входженням українців в російську культуру й навпаки – росіян в українську, творенням літератури і російською і українською мовами. Ця традиція в українській літературі склалася не тільки внаслідок невизначеності на початку 19 ст. шляхів розвитку нової літератури та невизнання реакційними колами права української мови на літературний розвиток, а й як форма звернення українських письменників до всеросійського читача, їх бажання розповісти світові про історію, життя і звичаї українського народу.

„Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудными понятиями, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов говорят, котрый имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию” – так писав до Максимовича в одному з листів Квітка-Основ’яненко.

Максимович відігравав значну роль в організації та спрямуванні культурного процесу на Україні. Великого значення він надавав налагодженню систематичної публікації творів народної поезії і літератури та їх вивченню та осмисленню, звертав увагу українських письменників на мову народу, на його пісні як джерело справжньої поетичної краси. Щоб надати більшої авторитетності своїм порадам, він посилався на приклад Пушкіна, який „лучшим щегольством для своих несравненных стихов почитал выражение народное”.

Особливу роль відіграло вивчення Максимовичем та інтерпретація ним „Слова о полку Ігоревім”. Це з’єднало процес розвитку фольклору й писемної літератури, поколінь і епох, найголовніших подій та постатей української історії, проблеми мови та літератури, історіософії та філософії. Найголовніше, що засвідчило і розкрило „Слово”: воно створене на праукраїнській землі, мовою цього народу, відіграває його багатовікову історію та культуру і свідчить про їхню багатовікову тяглість та органічність. Його ідейно-художні риси відбилися і в пізнішому фольклорі (думи, історичні пісні) та писемній літературі, і в незнищенній традиції, що започатковується Київським і Галицько-Волинськими літописами, а продовжується в „козацьких” літописах та „Історії Русів”. Зокрема, і в тому, що окреслює межі існування України (поняття „Україна” літопис фіксує 1187 р.), а тим самим – української етнонаціональної державності, міжнародної ролі.

Філологічні та історичні інтереси Максимовича були напряму і першочергово зв’язані з історією слов’янської мови, давньоруської літератури, історією України та фольклором. Максимович видав збірки українських пісень „Малоросийские песни” (1827), „Украинские народные песни” (1834), „Зборник украинских песен” (1849). Саме цей круг інтересів визначив і внесок Максимовича у вивченні „Слова...”. Основними засадами Максимовича про „Слово...” є наступне: автор „Слова...” не був гусляром подібно Боянові, він був не тільки сучасником свого героя, але, скоріш за все належав до його дружини; „Слово...” не імпровізовано і не проспівано, а створено й написано; воно за своїм характером літературний твір, тісно зв’язаний з народною поезією; по духу та формі „Слово...” – первообраз самобутньої руської поезії; „Слово...” композиційно стрункий і цільний твір, а не уривок, воно достатньо оригінальне й створено наприкінці XII ст.; мова „Слова...” має схожі риси не тільки з мовою народної творчості, але й з мовою біблейських книг, літописів і грамот; „Слово...” написане на Малоросії, тобто в Україні.

Першим серйозним зверненням до „Слова...” з’явилася рецензія Максимовича на видання Вельтмана. В ній він, загалом, зупинився на характеристиці мови „Слова...” , в якій, за його впевненості, „видно большое влияние тогдашнего книжного церковнославянского языка; но с этим вместе видно безпрестанное отступление от его форм... Такое отступление основывалось на стремлении к языку природному, живому.” Подібно до цього і сучасний поет, продовжує Максимович, „для точнейшего выражения своей мысли избирает слова областные или почитаемые обветшалыми”.Також при цьому віршованому перекладі (1833) Максимович помітив :”Песнь Ярославны есть, так сказать, тема, которая распевается в дышущих любовью женских песнях украинских „. У тому ж розкладі переложення Максимович зазначав на існування „анатомических переводов”, які основуються на граматичних та історичних розшукуваннях, але „не могут дать понятия о той жизни,, которою красно сие „Слово...” та віршованих перекладів, які „еще менее могут дать понятие о жизни певна Игоря”. Виходячи з вищесказаного, Максимович прагнув перш за все зберегти поетичний склад „Слова...”, розкрити його істину, справжню красу. Мова „Слова...”, згідно з Максимовичем – „ это местное наречие певца Игоря, южнорусское, из коего впоследствии вышел язык малоросийский„. „Этот язык сохранил много слов и форм, встречаемых в древних наших славянских памятниках и утраченных в великорусском языке”. З цього випливає, що для розуміння „Слова...” потрібно притягувати українську мову, а саме „Слово...” є „начало той южноруской епохи, которая потом звучала и звучит еще в думах бандуристов и во многих песнях украинских”. Ці ідеї позначають всі подальші напрямки досліджень Максимовича.

Великою заслугою Максимовича є його переклади „Слова...” на сучасні російську та українську мови: „П снь о полку Игореве, сложенная в XII веке на древнем руском языке. Издана с переводом на нынешний руский язык профессором русской словесности Михаилом Максимовичем для своих слушателей (Киев; Универ. тип. 1837, 47 с.; 2-ге вид. – „Украинец” 1859).

Для розуміння задач перекладу „Слова...” цінним є наступне зауваження, зроблене Максимовичем у відгуку на гербелівський переклад цієї пам’ятки: „Каждый перевод, и прозаический, и стихотворный, то же, что портрет, где сходство с подлинником есть главное достоинство”.

Переклад „Слова...”, здійснений Максимовичем в 1837 році поділений на 14 частин – для кращого засвоєння студентами змісту і композиції пам’ятки. Оригінальний текст ( по виданню 1800 р.) розміщений зліва, переклад з правого боку.

У 12-тій частині тексту представлений переклад Плачу Ярославни. В прозаїчному перекладі Максимович дуже близько тримається оригіналу і зміг достатньо вірно передати його зміст, при цьому зберігши особливості давньоруської образності мови. Більш вільний Максимович в поетичному перекладі „Слова...” на українську мову. Тут він широко використав різноманітні зразки української народної пісні, прагнучи приблизити „Слово...” до сучасного слухача.

З особливим піклуванням Максимович перекладав Плач Ярославни, в якому він знаходив глибоко народні риси, які одержали потім віддзеркалення у творах усної народної творчості українського народу.

Деякі вчені вважають, що Максимович не правий, вважавши, що особливості давньоруської мови краще збереглися в українській мові порівняно до великоросійської і навіть дуже перебільшував безпосередній зв’язок поетики „Слова...” саме з українською історичною поезією. Дуже плідною виявилася його цікавість до притаманним „Слову...” елементам поетики східнослов’янського фольклору та до віддзеркаленню в ньому народного світосприйняття. Ті ж самі ідеї були розвинуті Максимовичем в його найбільш значній праці про „Слово...” – публікації курсу лекцій, прочитані ним в Київському університеті. Рішуче виступаючи проти пошуку іншомовних джерел „Слова...”, Максимович стверджує, що воно „первородный, изящный образец собственно русской исторической поэмы”, тут же підкреслюючи, що „новыми явлениями и так сказать продолжением сего рода поэзии были потом южноруские или украинские песни и думы былевые (исторические) … ближайшие и однороднейшие с «Песней о полку Игореве». Звідси й витікає необхідність роздивитися „Слово... в совокупности с другими памятниками древней нашей словесности и народной поэзии нашей и других славян”. Максимович вважає, що в „Слові...” відобразилось сполучення двох найголовніших започаткувань :” любви к земле руской и её славе, и веры в жизнь природы и глубокого с нею сочувствия”. Аналізуючи особливості поетики „Слова...” – метафори, символи, постійні епітети, Максимович проводить паралелі з пам’яток фольклору (там сокіл також являє собою символ хоробрості й швидкості нападу, лебідь та соловей– символ співака і пісні, зегзиця – „верный символ сиротства и символ печали”, подібно зозулі в українських піснях та ін), відмічає любов до пісні, яка присутня у „Слові...”:співак виконував її „ не только лично … но и народно, как южный славянин в особенности „, жіночі пісні у „Слові...” він бачив як „орудие выражения общественного чувства „. Гадаючи над сполученням у „Слові...” рис християнського світосприйняття („есть чувство религии врожденной”) та беручи до уваги згадування Даждь – Бога та Велеса, Максимович пише :” Такая почти общечеловеческая мысль о высоком происхождении человека глубока в своей основе : а в этих некогда богах, у певца же – только праотцах – для нас более жизни, чем в богах Эллады, потому как это отголоски некогда живых верований нашего народа… Русины-христиане потопили кумиры прежних богов своих, но память об них осталась в поэзии, поклонение им обратилось в игру жизни „.

Всю роботу Максимович проймає основну думку про на лежання „Слова...” духовній культурі давніх русичів, тісних зв’язків його світосприйняття та самої системи художніх засобів з народною культурою. Думка Максимовича щодо використання У „Слові...” тих самих, що і у фольклорі, засобів художнього зображення знайшла своє продовження у працях А. Потебні, В. Перетца, В. Андріанової-Перетц, Д. Лихачова, Ф. Прійми та інших вчених.

У своїй полеміці з Погодіним Максимович рішуче заперечує проти зближення „Слова...” з ісламськими сагами, підкреслюючи, що його слід порівнювати „ с народными рускими песнями, особенно с южнорускими , а потом с песнями нашей западной братии”. Висловлює переконання в тому, що „Слово...” не фрагмент великого епічного твору, а „целое стройное создание”.

Дійсно – особливе місце займає Максимович як видавець, перекладач та коментатор. Його позиція як видавця тексту „Слова...” стає зрозумілішою, якщо враховувати схвальне твердження про прагнення Грамматіна „привести текст Игоревой песни к одно образному правописанию”. Так само робить і Максимович у виданні 1837 року: у тексті „Слова...” ним внесено декілька десятків орфографічних поправок. І всі ці зміни – поправки городять про постійну інтенсивну роботу Максимовича над текстом „Слова...”. Поетичний переклад на українську мову 1857 року в цьому виданні також перероблений: у ряді випадків він наближений до оригіналу, ліквідовані стилістично невдалі обороти. Саме цей переклад у видавництві 1859 року перевидавався згодом (у 1953, 67, 88 рр.) У 1837, а потім у 1868 в „Сборнике статей народного чтения” Максимович публікує прозаїчний переклад „Слова...” на російську мову. Той самий переклад перевиданий у 1879. У 1882 році Максимович зробив новий переклад Плача Ярославни, який відрізняється від перекладу у складі повного тексту. Цей переклад був опублікований в журналі „Русская старина” (1882р.,№11).

Ентузіаст вивчення „Слова...”, Максимович ділиться своїми роздумами про нього з Гоголем та Пушкіним, обидва вони у свою чергу високо висловлювались про діяльність Максимовича на зібрання та видавництво українських народних пісень. Прозаїчний переклад, який був розміщений Максимовичем у виданні 1837 року ліг в основу перекладу „Слова...” на сербську мову Негошею.

Отже підіб’ємо підсумки щодо видань „Слова...”.

Згідно з листування з Боденським відомо, що Максимович активно працював над перекладом в першій половині 1855 року та до осені його закінчив. На перших порах цей переклад йому подобається, але вже у лютому 1856 року у листі до Боденського він повідомляє про багаточисельні виправлення у творі. І дійсно, переклад, опублікований вперше у 1857 в Києві, вміщує ряд особливостей стилістичного характеру у порівнянні з текстом 1855 року.

У кінці 1857 року Максимович приїжджає до Москви, де, крім інших справ, готує друге видання свого перекладу у друкарні Каткова.

Коректурний екземпляр другої публікації (дозвіл на друк датується 19 березня 1857 р.) попадає спочатку до Шевирьова, а потім у фонд наукової бібліотеки Ніжинського університету. Однак книга тиражована не була, і звичайно, як така не відбулася. Однією з причин є те, що книга майже повторювала київське видання, хоча й мала обґрунтовані стилістичні поправки. До того ж вона була невисокої поліграфічної якості. Друга причина полягала у домовленості Максимовича з тією ж друкарнею про надрукування його альманаху „Українець”. Альманах включав переклад, мусін-пушкінський текст „Слова...” зі змінами публікатора і змістовні примітки до нього.

Переспів, який був в „Українці”, Максимович вважав другим виданням свого твору. Він не повторює жоден з трьох попередній його варіантів.

Відомі до цього часу чотири тексти переспіву, будучи розглянутими в єдності з тими теоретичними принципами, з якими Максимович підходив до вивчення „Слова...”, дають у повній мірі освітити питання про характер творчих задач, які ставили автора у процесі створення перекладу шедевра давньоруської літератури.

 І наостанку хочеться навести цитату Максимовича про самого себе – „Кожному своя доля! І моя, якою б важкою не була інколи, та незрівнянно вища і краща багатьох інших”.



зав. сектором наукової та просвітницької роботи Чудновська Ю.В.

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,