Нумізматичний покруч.

10 років обігу національної валюти.

До питання про назву вітчизняної розмінної одиниці.

«…Русская копейка была знакома населению торговых городов Украины,…, но эта маленькая монетка терялась там среди различных номиналов развитого денежного обращения западноевропейского типа…»

И.Г.Спасский[1]

В Україні традиції грошового обігу мають понад тисячолітню історію. Регулярне курсування монети [2] простежується тут вже з VІІІ ст. 

Після прийняття християнства як державної релігії київські князі розпочинають з кін. Х ст. емісію власних монет.[3]

Розпад давньоруської держави та монгольська навала призводять врешті-решт до поглинення у середині ХІV ст. українських земель Польщею та Литвою. Згадана обставина, разом з відновленням інтенсивного обігу монети, вирішальним чином вплинула на формування місцевої фінансової культури, в т.ч. і на утворення традиційних лічильних понять та назв платіжних одиниць.

На початку 1350-х рр., за короля Казимира ІІІ, у Львові розпочато карбування реґіональної монети – „руських грошів”, а у 1360-х рр., за князя Володимира Ольґердовича, карбовано місцеву монету в Києві.[4]

Разом з тим українські землі потрапляють до сфери загальноєвропейського грошового обігу, що на тривалий час зумовлює і практично абсолютне панування на місцевому ринку західної монети.

Втім, докладніше про особливості вітчизняного ( і не тільки вітчизняного ) обігу поговоримо нижче, оскільки темою нашої розмови є сучасна українська ( чи малоросійська ? ) „копійка”. Що могло спонукати до вибору для вітчизняної розмінної одиниці саме такої, у певному сенсі навіть екзотичної щодо України назви? На сьогодні це питання залишається для нас відкритим.


Запровадження в нашій державі терміну „гривня” стосовно основної платіжної одиниці не викликає жодних заперечень. Враховано як стародавні традиції Київської Русі, так і пізнього середньовіччя.[5] Але, як розмінний засіб до гривні, „копійка” викликає щонайменше подив.

Відразу вважаємо за необхідне звернути увагу на наступне:

– київські князі почали карбувати власну монету задовго до утворення Московського князівства, і більше як за півтисячі років до початку карбування перших „копєйних дєнєг”;

– в самій Московській державі назва „копійка” офіційно з’являється тільки з 1704 р.;

– московський уряд робив спроби налагодити карбування реґіональної монети європейського зразку для обігу в Україні;[6]

– навіть на початку ХХ ст. російська монета в Східній Україні рахувалася за традиційною лічбою;

– термін „копійка” жодною мірою не відбиває давніх традицій грошового обігу Західної України, на ринку якої дрібна російська монета ( у даному випадку радянська) з’являється в регулярному обігу лише після ІІ-ї світової війни;

– в Україні існували місцеві назви різноманітних платіжних одиниць в т. ч. і копійки;

– копійку ніколи не лічили на гривні.[7]

Виникає питання: чиїм же наступником вважати сучасну Україну? Київської Русі, козацької республіки, УНР чи Малоросії та УРСР?

У будь-якому з випадків поєднання княжого знаку Св. Володимира з написом „копійка” виглядає просто абсурдним.

Крім того, не враховано прокламативні функції монети: як предмет повсякденного ужитку, „копійка” мимоволі виступає досить потужнім знаряддям започаткованого ще за царату культивування в масовій свідомості горезвісного примітивного малоросійства, сприяє формуванню хибного уявлення про історичне минуле України.

Ще не так давно поширена теза про нібито вирішальний вплив московської монети на грошове господарство українських земель ІІ-ї пол. ХVІІ- І-ї пол. ХVІІІ ст. при детальній перевірці виявляється „притягнутою за вуха”. Однак наші дослідники, від Самійла Величка починаючи, вперто тримаються означеної вище лінії. Навіть поважні наукові праці визначають монету московську як „вітчизняну”, західна ж монета (міжнародна) – відповідно, „іноземна”.

Проте, враховуючи політичну ситуацію як у царській Росії, так і в СРСР, ми не маємо права ставити останнє в провину авторам згаданих досліджень. Переважна більшість праць з вітчизняної нумізматики має виняткову наукову вартість. Дослідження ж провідних російських та білоруських вчених-нумізматів, що тією чи іншою мірою торкаються історії грошового обігу України, одностайно спростовують згадану вище тезу.

Матеріяли монетних скарбів, як правило, не дають реальної картини грошового обігу. Адже певні ґатунки монет курсували понад сто, а деякі навіть понад двісті років[8] (що значною мірою ускладнює датування скарбу). До заощаджень у першу чергу потрапляла високоякісна монета, другорядну ж поспішали збути з рук. Московська монета якраз і належала до першої катеґорії,[9] тому випадання її до скарбів не є випадковим. Але своєю кількістю копієчні скарби (у т.ч. і змішані) значно поступаються знахідкам, що складаються з європейської монети. Останнє також є вірним і стосовно земель, що перебували під московським протекторатом задовго до Переяслава.

Принагідно доречним буде звернутися до унікального нумізматичного матеріялу, виявленого серед численних археологічних знахідок на місці битви під Берестечком ( вміст гаманців загиблих козаків). Перед нами постає чітко датований ( 10 липня 1651 р. ) зріз живого грошового обігу України часів Хмельниччини. Під час досліджень на бойовищі виявлено 495 монет різних емітентів, карбованих між 1570 та 1649 роками. Територіальна приналежність знахідок наступна: Річ Посполита ( коронний, литовський та міський карб ), Прусія та Бранденбурґ, шведські володіння в Прибалтиці, Еспанські Нідерланди, Північні Нідерланди (республіка), Саксонія, Вестфалія, Трансильванія.[10] Наявна також незначна кількість фальшивої монети, продукованої в м.Сучаві (Валахія).

Але, як бачимо, монетний комплекс Берестечка зовсім не містить „поширеної” московської монети, хоча участь у битві московитів не підлягає сумніву: тому є незаперечні археологічні та антропологічні підтвердження.

Українські архівні джерела ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. безперечно згадують добре знайому населенню копійку, але поруч з іншими номіналами європейського обігу остання явно програє у кількості, рахована до того ж на звичні копу[11], золотий[12] і таляр.[13]

З ХVІІІ ст., як побачимо далі, копійка взагалі курсує під місцевою назвою. Більше того, акти Лівобережжя І-ї третини ХVІІІ ст. фіксують виплати в „ доброй монете малороссійской”, що на перевірку виявляється звичайною монетою Речі Посполитої та інших європейських країн.[14]

Одне є очевидним: принаймні срібна (1535-1718 рр.) копійка за жодних обставин не складала в Україні основи грошового обігу. Втім, щоби якоюсь мірою розвіяти сумніви читача, мало обізнаного з нумізматикою, вважаємо за доцільне запропонувати короткий екскурс до історії грошової справи Московщини.[15]


Грошова система Московського князівства формувалася під потужним ординським впливом. Карбування власної монети починається там з кін. ХІV ст. Активна східна торгівля визначила і вибір самої назви її – „дєнга”,[16] і тип монет, – московські дєнги наслідують татарські монети.[17]

З поч. ХV ст. розпочинається карбування монети під такою ж назвою іншими князівствами, а також у Великому Новгороді та Пскові.

Термін „дєнга” вживається у значенні „тверда платіжна одиниця”, монета, звідки й сучасне російське поняття „деньги”.

Як розмінний засіб до дєнги деякі князівства випускали дрібну монету з міді – пул (пуло).[18] Під ординським впливом набула значного поширення лічба на алтини („шістки”).[19]

Монети удільних князівств та земель були різними метрологічно, що вимагало постійного контролю їхньої якості. Особливо гостро постало це питання після суттєвого, за рахунок сусідів, розширення володінь Московського князівства і загарбання ним високорозвинених Новгородської та Псковської земель.

На початку 30-х років ХVІ ст. вибухнула грошова криза, викликана масовим обрізуванням та фальшуванням монети. Жорстокі заходи уряду не дали бажаних наслідків. Виходом зі скрутного становища стала грошова реформа 1535-1538 рр. (відома як реформа Єлени Глинської, матері Івана ІV). Обіг будь-якої старої монети, цілої чи зіпсованої, було заборонено.[20]

Внаслідок реформи було запроваджено нову монету єдиного зразку, водночас враховувалося і її прокламативне значення.

В основу нової грошової системи було покладено монету і лічбу Московського князівства. Новгородська ж система була тут представлена новим для Москви номіналом – дєнгою-„новгородкою”, удвічі важчою за „московку”.

Нова монета, карбована у Новгороді та Пскові, несла кінне зображення великого князя з „копієм” у руці, що згодом і спричинило до виникнення назви „копійка”.

Водночас у Москві розпочато короткочасну емісію „московки” подвійної ваги з традиційним зображенням вершника, озброєного шаблею. Згадана монета в науковому обігу відома під химерною назвою „мечева ( шабельна ) копійка”, що є у даному випадку цілковитою нісенітницею. Власні ж „копєйниє дєнги” Москва почала карбувати лише через 60 років – за царювання Федора Іоановича у 1595 році. Принаймні до цього часу новгородську та псковську монету, емітовану від імені московських князів (царів), доцільніше було б розглядати як окупаційну, або як реґіональну валюту.

Навіть на поч. ХVІІ ст. грошовий обіг Московської держави поділяється на московський та новгородський ареали з місцевими системами лічби.

Головною платіжною одиницею і надалі залишається „московка”, власне її і стосується термін „дєнга”, про це говорить і назва дрібнішої монети – „полушка” (новгородська назва її „-четверетца”).

У мові офіційних документів, і в живій мові, як показують іноземні словники, до кін. ХVІІ ст. замість назв „ копійка” та „ дєнга” використовувалося „новгородка” та „московка”.[21] Крім того, щодо „новгородки” вживається й інша офіційна назва – „двудєнєжнік”. Наприклад, у псковських актах від 1659 р., де йдеться про відправлення до Москви великої партії мідної кредитової монети, говориться про „алтынников, грошевиков и двуденежников 14 тыс. 261 рубль 15 алтын”.[22] Згаданий тут „грошовик” мав позначення номіналу „4 дєнги”. Як бачимо, копійка, як лічильна одиниця відсутня, натомість всі номінали ( крім алтинів) виражено в дєнгах. Додамо, що у дєнгах було виражено і номінал монети, карбованої вже за Петра І 1701-1704 рр. – „10 дєнєг”.

Принагідно хочемо зауважити, що принаймні на початку петровської реформи грошова система Московської держави, всупереч усталеній думці, не була децимальною ( 1:200, а не 1:100).[23] Якщо ж повернутися до новгородського лічильного рубля, про „децимальність” його взагалі не можемо говорити (1:216 „новгородками”).

Але повернемося до власне копійки. Назва цього номіналу прищеплювалася спроквола і остаточно закріпилася в лексиконі тільки наприкінці ХVІІ ст. [24] Додамо, що термін „копійка” стосувався лише ґатунку монети, а не платіжної одиниці як такої.

Московський уряд не допускав до обігу іноземні монети, одночасно забороняючи вивіз власної. Останнє було зумовлено відсутністю в державі срібних копалень (уральські родовища тоді ще не були розвідані). Проте значна кількість копійок вивозилася контрабандою, передусім як високопробне срібло.

Монетна справа Московщини не мала аналогів. Нагадаємо, що монета виготовлялася з розплесканих шматків дроту і мала незвичний для європейця вигляд. Крім того, наявний в обігу практично єдиний номінал створював додаткові незручності при проведенні торгівельних операцій, що викликало численні нарікання з боку західних купців. Брак розмінної монети, у свою чергу, значно ускладнював і дрібні розрахунки. Для цього копієчну монету доводилося різати на дві і більше частин, хоча це й суворо заборонялося.

Цілком зрозуміло, що така примітивна грошова система не здатна була бодай якимось чином вплинути на звиклий до різноманітного набору номіналів ринок України.

Вкрай невдала грошова „реформа” 1654-1663 рр. все ж дала підґрунтя до нової реформи, здійсненої вже за Петра І. З метою впровадження її, починаючи з 1696 р.[25] планомірно зменшується вміст срібла в копієчній монеті. У такий спосіб рубль, до того часу лічильну одиницю, було „підігнано” за вмістом коштовного металу під реальну міжнародну монету – таляр (метрологічно ж таляр з новим рублем не мав нічого спільного). Початково в Україні нова московська велика монета приймалася без застережень – нові номінали дорівнювали звичним талярові, півталяркові та ортові.[26]

1704 р. на новій мідній монеті офіційно з’являється назва „копійка”, 1713-1714 рр. вперше виражається у копійках номінал монети ( 5 копійок). Але 1718 р. емісію копійки, як мідної, так і срібної (дротяної та круглої) було припинено взагалі.

Щоправда, внаслідок фінансової кризи з 1723 по 1730 рік тривало карбування кредитової мідної монети, номінал якої було виражено у копійках ( 5 копійок). У порівняно незначному обсязі було також відновлено емісію копійки (1727-1729 рр.) Але вже після 1730 р. ані копійка, ані виражені у копійках номінали зовсім не карбувалися.[27] Натомість з 1730 по 1754 рік у величезній кількості продукуються старожитні номінали – дєнги та полушки, що дістали в Україні глузливе назвисько „ґалаґани” (гербовий орел на монетах скидався на цибатого обскубаного півня). Регулярне карбування копійки поновлене лише з 1755 р., а з 1757 р. – й інших номіналів, виражених у копійках.

Природно, що читач слушно зауважить: яка ж існує розумна альтернатива „копійці”? Пропонуємо розглянути запропоновані нами як можливі, так і сумнівні з наукової точки зору варіанти.

КУНА

Основу грошового обігу Київської Русі від VІІІ ст. становив арабський диргем, у меншій кількості була наявна візантійська та західна монета. Пам’ятки давньоруської писемності зберегли стародавні назви монет – куна і ногата (від арабського „нагд” – добірна монета),[28] а також назви дрібніших платіжних одиниць – різана (½ куни) та вевериця ( векша), стосунок якої до куни визначається по-різному.

Термін „куна” означав „монета взагалі”, куною був і диргем, і денарій, що заступив його, і давньоруський „сребреник”.[29] Нам видається слушною думка видатного російського вченого-нумізмата І.Г.Спаського, що термін „куна” не має нічого спільного з „обігом” т. зв. „хутро-грошей” (накопичений у такий спосіб капітал міг бути раптово і швидко знищений наприклад, шкідниками, і є вкрай незручним для тривалого зберігання та транспортування тощо). Куна – найдавніша загальнослов’янська назва монети, співзвучне з сучасним англійським терміном „coin”, що з’явився у мовах племен Північної Європи на ґрунті обігу римського денарія у значенні „штемпель”, „печатка”. Цей термін походить від терміну пізньої латини „cunes” – виготовлений з металу, кутий.[30] У ХІ ст. лічильна гривня поєднувала 25 кун, у ХІ-ХІІІ ст. – 50.

Термін „куни”, витіснивши термін „срібло”, надовго фіксується у слов’янських мовах на означення грошової маси.

У ХХ ст. термін „куна” на короткий час відроджується як основна платіжна одиниці Хорватії (1941-1943 рр.).

Але повернемося до теми. Розглянуті вище назви давньоруських платіжних одиниць (ногата, різана, вевериця) чи навряд можуть бути застосовані у нашому випадку, як практично забуті, і, нарешті, немилозвучні. Втім, термін „куна” вписується до поняття „гривня” досить органічно.

ПЕНЯЗ

Наступний термін є, поза сумнівом, найдавнішим з усіх запропонованих. Мова піде про денарій ( лат. denarius – „десятка”), слов’янська назва якого – пеняз.

Цей надзвичайно розповсюджений номінал відомий також під місцевими назвами: пфенніґ, пенні, деньє, динар тощо.

Денарій, карбований з ІІІ ст. до Р.Х., був основною срібною монетою стародавнього Риму. Загарбницька політика імперії сприяла значному поширенню цієї платіжної одиниці. Вже у ранньому середньовіччі денарієва монета карбується переважною більшістю європейських держав. Для ринку Київської Русі денарій також не був дивиною.

Доволі значний приплив цього номіналу спостерігається з ІІ-ї пол. ХІV ст., коли розпочато його емісію і у Великому князівстві Литовському.

У ХV ст. денарій-пеняз, вже як фактично найдрібніший номінал, складає основу вітчизняного грошового обігу.

У Львові з 1350 по 1382 р. карбувалися мідні пенязи, призначені для міського обігу ( міська кредитова монета була звичним явищем в усій Європі).

З ХVІ ст. пеняз поступається місцем іншим номіналам, часто-густо не робиться різниці між ними та пенязом, тогочасні акти називають його шелягом, іноді навіть гелером.

На поч.. ХVІІ ст. пеняз стає майже мідним ( бл. 0,03 г срібла). Останні його емісії у Речі Посполитій припадають на 1620-ї роки. Помітної ролі у вітчизняному обігу ця монета вже не відіграє.

Про колишнє домінування пеняза свідчать староукраїнське та сучасне польське поняття „пенязі” ( пол. „pienięze”) у значенні „гроші”.

Як назва сучасної монети термін „пеняз” видається нам малопривабливим, хоча, слід визнати, цілком історично виправданим.


ГРІШ

Обминути увагою цю назву просто неможливо. Адже термін „гроші” говорить сам за себе і є найуживанішим фінансовим поняттям.

Втім, гадаємо, і в даному випадку коротка історична довідка не буде зайвою.

Прототипом гроша є монети номіналом вищі від денарія ( декілька денаріїв), що з’являються у Північній Італії наприкінці ХІІ століття. Новий платіжний засіб дістав назву „великий денарій” ( лат. denarius grossus) , або просто „ґросо”.

Відомі й інші місцеві назви згаданих монет, але всі вони згодом вийшли з ужитку.

Від 1266 р. в місті Тур (Франція) розпочинається карбування великої срібної монети ( т. зв. „ґро турнуа”) вартістю 12 денаріїв (див. „шеляг”), котра невдовзі поширюється у більшості країн Європи під різними, але похідними від „grossus” назвами. Авторитетність цієї монети викликала низку місцевих її наслідувань, наприклад, майсенський, празький, краківський та інші гроші. Практика міжнародної торгівлі примушувала більшість європейських держав карбувати монети основних номіналів ( у т.ч. гріш) приблизно однакової вартості.[31]

На українських землях великого поширення набув т.зв. празький гріш (Чехія мала власні срібні копальні), карбований з кін. ХІІІ- поч.. ХІV ст.. у значних кількостях, особливо за короля Вацлава ІV (1378-1419 рр.).

На вітчизняному ринку празький гріш стає основною платіжною одиницею. Незабаром до нього долучається і грошова монета польського, а пізніше ( з поч. ХVІ ст.) і литовського карбу та згадані вже „руські гроші”.

Мусимо уточнити: до 1526 р. власне грошова монета ( за винятком емітованого у незначній кількості краківського гроша) у Польщі та Литві не карбувалася, всі означені монети є полугрошками, які на відміну від празьких „широких грошів” дістають назву „малих” або „вузьких”.

Галицько-руські полугрошки в останній чверті ХІV ст. у письмових джерелах виступають головним чином під назвами „grossi numeri Ruthenicalis” ( гроші лічби руської) і „moneta in terra Russie” ( монета, що курсує в землі Руській). Львівська міська книга 1382-89 рр. згадує широкі (празькі) гроші („grossi lati”), малі гроші („grossi parvi”) і загальновживані гроші („grossi usuali”). Останнє очевидно стосується „руських грошів”[32]

ХVІ ст. позначене пануванням гроша ( та полугрошка) як головного номіналу обігу. Грошовий ринок України значною мірою поповнюється литовською та польською монетою згаданих номіналів.

Зауважимо відразу, що гріш литовський коштував у півтора рази дорожче від польського, і це породило кілька паралельних систем лічби ( а згодом і змішану лічбу). Польська монета лічилася, як правило, на золоті, литовська – на копи; празькі гроші, що становили окрему групу і все ще лишалися в обігу, могли лічитися на те й інше, а також на литовські рублі[33] ( не плутати з рублями новгородським та московським) та гривні.

1578 року, згідно з монетною ординацією, польську та литовську монету було зрівняно метрологічно .

У ХVІІ ст. грошовик відступає на другий план, витіснений іншими номіналами, передусім карбованим у неймовірній кількості півторагрошовиком (чехом).

З другої пол. ХVІІІ ст. до ринку Правобережжя (а частково і Лівобережжя) надходить мідна грошова монета переважно польського карбування. Але на той час лічба на гроші очевидно вже починає відходити у минуле ( у народній лічбі ХІХ ст. гріш, як лічильна одиниця, відсутній).

Збірне поняття „гроші”, досить поширене ще на початку ХVІ ст., в наші дні вже ні в кого не викликає подиву, ми оперуємо ним, не замислюючись.

Дивує інше: добре відома стародавня, навіть „класична” назва лишилася цілком проіґнорованою. Хоча термін „гріш”, як назва сучасної дрібної монети, безперечно заслуговує на увагу.


ШЕЛЯГ

Наступна платіжна одиниця, шеляг, є однією з найцікавіших та найпривабливіших для дослідження монет вітчизняного обігу.

Початково „шеляг” – слов’янська назва візантійського золотого соліда (лат.solidus - масивний, міцний). Карбування соліда було розпочато близько 309 р. за римського імператора Константина І.

З того часу солід стає основною монетою та лічильною одиницею Римської держави, а згодом Візантії.[34]

Виняткова якість монети сприяла її значному поширенню, обіг її справив потужній вплив на карбування золотої монети в усій Європі, в т.ч. і в Київській Русі.

В ґерманських мовах солід відомий як шилінґ, звідки, вірогідно, і походить його слов’янська назва, зафіксована давньоруським літописом, що описує події 855 р. Літописець повідомляє про розмір данини з радимичів: ”... і дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали”.[35]

Перша вітчизняна золота монета, карбована за Володимира Великого в кін. Х – на поч. ХІ ст., що дістала в науковому обігу назву „златник” ( назва досить умовна), метрологічно дорівнює візантійському солідові (4,2-4,5 г) і, поза сумнівом, є його місцевим наслідуванням. З нашого погляду, є цілком припустимим застосуванням щодо згаданої монети терміну „шеляг Володимира”.

В країнах Європи „еволюція” соліда відбувалася різними шляхами.

Наприклад, за часів Каролінґів емісію золотої монети було припинено. Солід (шилінґ) залишився лічильним поняттям, що поєднувало 12 денаріїв.[36] Внаслідок псування монети шилінґ поступово становить вже незначну, порівняно з попередньою вартістю суму.

Перші грошові монети ( турський, а пізніше празький гріш) de facto також є шилінґами ( їхня ціна становила 12 денаріїв). Але ця назва за ними не закріпилася.

В деяких німецьких державах з ІІ-ї пол. ХІV ст.. розпочинається карбування вже невеликої срібної монети під назвою шилінґ (1,39 г срібла). Протягом ХV ст. вміст коштовного металу в згаданій монеті катастрофічно зменшується, наприклад, шилінґ прибалтійських володінь хрестоносців в кін ХV ст.. містив лише близько 0,24г срібла.[37]

Разом з іншою європейською монетою ( головним чином денарій-пеняз) шеляг потрапляє до грошового обігу українських земель, а з початком масового карбування цієї монети в Речі Посполитій (1570-і рр.) впевнено починає витісняти денарій, а невдовзі практично повністю заступає цей номінал. Цікаво, що під терміном „шеляг” у деяких випадках фіґурує старожитній пеняз, наприклад, у грамоті великого князя Вітовта ще від 1388 р. занотовано суму у „ тридцять шелєгов”, тобто денаріїв. Під такою ж назвою нерідко виступають пенязи і в польських актах.[38]

В ХVІІ ст. шеляг – найпоширеніший, і, фактично, найдрібніший ( не рахуючи дуже незначної кількості денарієвої монети) номінал грошового обігу України.

З другої чверті ХVІІ ст. спостерігається величезний приплив шеляжної монети вельми низького ґатунку, карбованої у щойно відвойованих шведами у Корони прибалтійських володіннях. Згадані шеляги були знаряддям економічної та ідеологічної диверсії проти Речі Посполитої. Не в силах боротися з таким припливом, уряд змушений був дозволити обіг цієї монети.

Щоби мати уяву про масштаби обігу шеляга, повернемося до згаданого вище монетного комплексу Берестечка: шеляжна монета становить майже 70% (!) загальної кількості знахідок.

За правління Яна Казимира внаслідок поглибленої війнами фінансової кризи розпочинається небувала за обсягом емісія відверто неповноцінного мідного шеляга (1660-1666рр.)[39], т. зв. „боратинки” (за іменем ініціатора „реформи” італійця Тіта Лівія Боратіні). Разом з іншою „злою” монетою мідний шеляг остаточно добив розхитане війнами грошове господарство Речі Посполитої. Проте ця монета відіграє помітну роль у грошовому обігові насамперед Правобережжя України. Разом з тим відчутна маса „боратинок” потрапляє і до обігу східної України, включаючи схід Слобожанщини (знахідки там цієї монети не є рідкістю).

Купівельна спроможність такого ґатунку платіжної одиниці була мізерною. Не виключено, що саме в ті часи виникають вислови на кшталт: ”шеляга щербатого не варте”, „не мати ані шеляга”, „ як у шелягові срібла”, „ знаю, як мідний шеляг”.

В цей період починає користуватися особливим попитом монета попередніх емісій І-ї пол. ХVІІ ст..

Обіг шеляжної монети у ХVІІІ ст. ніби випадає з-під уваги дослідників. Хоча, поза сумнівом, значна частина її залишається на ринку принаймні у першій його третині. До обігу Правобережжя надходять також шеляги пруського та польського карбу, емітовані, щоправда, вже не у таких великих кількостях.

Обіг дрібних номіналів Лівобережжя починає поступово поповнюватися за рахунок російської міді, на Запоріжжі курсує також мідна кримська монета („башлик”).

Привертає увагу обставина, що у народній лічбі під назвою „шеляг” фіґурує російська копійка.[40] Згадки про шеляг в актах підросійської України ХVІІІ-ХІХ ст. практично відсутні, що пов’язане з одного боку з тим, що він був надто малою одиницею, аби виступати самостійно в розрахунках, з іншого, а це стосується переважно джерел ХІХ ст., веденням документації російською мовою, і, відповідно, офіційною лічбою на рублі та копійки.

Згадане вище ототожнення шеляга з копійкою, гадаємо, неважко пояснити, знаючи вміст коштовного металу ( а це було головним критерієм авторитетності платіжного засобу) в обох монетах. В „авторитетному” шелягові І-ї пол. ХVІІ ст. він становить 0,23-0,28 г, що повністю відповідає полегшеній копійці, карбованій після 1698р. Остання, всупереч численним заборонам уряду, знаходилася в обігу до середини ХVІІІст.[41] На неї та її мідний еквівалент очевидно і було поширено звичну назву.

Тут вельми доречним буде навести повідомлення гамбурзького часопису „Historische remarques über die neuen Sachen in Europa” від 1702 р., у якому йдеться про карбування 1701 р. у Московії талярів, півталярів[42] та монет вартістю 10 шилінґів або 5грошів.[43] Остання монета відповідає „гривеникові” ( 20 дєнєг або 10 копійок), що підтверджує нашу здогадку. На користь її також свідчить постанова Могилівського маєстрату від 24 січня 1735р.: „Побор водлуг такси давней монетой шелєжной обо копейчаной ухваляєм”, ставлячи знак рівності між шелягом[44] та копійкою.[45]

Як назва сучасної розмінної одиниці термін „шеляг” виглядає найбільш привабливим, передусім з огляду на широке побутування цього поняття в Україні на понад тисячолітньому відтинку її історії. Разом з тим, як ми побачили, здавалося б добре знайомий нам гріш також у основі своїй є шелягом. І, зрештою, зайвий раз мусимо наголосити: шеляг – українська назва копійки, що слід було б мати на увазі палким прихильникам останньої.


ШАГ

1918 р., як розмінний засіб до гривні, з’являються ерзаци грошових знаків у вигляді поштових марок, номінал яких було виражено у шагах. Вважаємо за необхідне дати детальні роз’яснення щодо цієї назви.

Проект запровадження гривні як національної валюти (карбованець був перехідною валютою) був запропонований головою УЦ Ради проф. М.С.Грушевським. Крім емісії банкнот передбачалося карбування золотої, срібної та мідної монети на базі довоєнного царського рубля (карбованця). Вважаючи карбованець надто великою і мало зручною для користування одиницею, Грушевський запропонував як метрологічну основу гривні його половину (коповик народної лічби)[46], звідси 1 карбованець=2 гривні =100 шелягів (копійок)=200 шагів. Себто 1 гривня=100 шагів.

Пояснення терміну „шаг” конче потребує короткого історичного екскурсу. Під такою назвою з кін. ХVІ ст. виступає поширена монета вартістю 3 гроші ( трояк). Етимологія цієї української назви тригрошовика досі не з’ясована. Виникає питання, яким чином порівняно великий стосовно шеляга номінал раптом починає становити його половину.

Причина такого, на перший погляд, малозрозумілого перетворення пов’язана безпосередньо з грошовою реформою 1839-1848 рр.[47] та паралельним курсуванням на вітчизняному ринку, поряд з російською, реґіональною монетою для Польщі, звичною за метрологією для українського населення. Внаслідок реформи вартість російської мідної монети, карбованої до 1839 р. зменшилася в 3,5 рази. Курс срібної монети лишився незмінним, монети для Польщі реформа взагалі не стосувалася.

Таким чином, 1 золотий =30 грошів =10 шагів = 15 копійок рос.; шаг = 1½ копійки у старій монеті, і, відповідно, близько ½ копійки в новій. Шеляг, як звичне в користуванні поняття, так і лишається за копійкою без змін.

Виникає нова спрощена форма народної лічби, пристосована до обігу російської монети: незначні суми рахуються на копи[48], шеляги та шаги, більші – на карбованці.[49] Зберігається також назва „золотий” на означення монети в 15 копійок. Ця система лічби проіснувала без змін практично до припинення обігу металевої монети (поч. 1917 р.) . Авторові пощастило добре знати людей, котрі за свого життя користувалися згаданою лічбою ( Новгород-Сіверський повіт на Чернігівщині та прилегла до нього частина Стародубщини).

Таку лічбу і мав на увазі Грушевський. Але повернемося до „шага” 1918 р. Мусимо визнати: видатний історик ( наукові здобутки М.С. Грушевського ми не ставимо під жодний сумнів) не надто заглиблювався до нумізматичних „нетрів”. Крім того, звертаємо увагу на обставину, що шаг ( термін нез’ясованого походження !), виступаючи первісно як номінал ( потрійний гріш) та лічильне поняття, ніколи не являв собою самостійної платіжної одиниці ( з аналогічним успіхом можна було б запровадити назви „шостак” або „чех”). Нарешті, термін „шаг” жодним чином не стосується часів побутування гривні.

Впровадження такої назви для розмінної одиниці є необґрунтованим, і, на наш погляд, цілком неприйнятним.


СОТИК

Наприкінці побіжно торкнемося грошового обігу підавстрійської України та розглянемо ще одну, порівняно нову місцеву назву дрібної монети.

До реформи 1892 р. основною платіжною одиницею Австро-Угорщини був флорин або рейнський ґульден („ринський”), (1 ґульден = 60 крейцерів). Внаслідок згаданої реформи було запроваджено одночасно з децимальною грошовою системою нову валюту – крону („корону”), ( 1 крона (½ґульдена) = 100 гелерів). Як реакція на нову систему лічби, виникає західноукраїнська назва гелера – „сотик”.

Після відновлення державності Польщі, та входу до її складу більшої частини західноукраїнських земель, сотиком за звичкою називають також і польський гріш, карбований з 1923 р. ( 100 гр. = 1 зл. польс. ).

Назви дрібних монет на зразок „сотика” були і є поширеними у багатьох країнах: цент, сантим, чентезимо, стотинка, сентаво, сентимо тощо. Проте, з огляду на багаті традиції вітчизняного грошового обігу, подібне експериментування з українською розмінною одиницею чи навряд мало б сенс.

Як бачимо, наші не такі вже й далекі предки оперували достатньою кількістю нумізматичних понять ще задовго до появи „копійки” в Московській державі. Альтернатив „копійці” також не бракує, і, якщо „копнути” глибше, ця назва виглядає дещо сумнівною навіть стосовно сучасної Росії.

Крім того, як ми вже згадували, в Україні ХVІІІ-поч. ХХ ст.. побутувала місцева назва копійки – шеляг.

Рішення про карбування українських „копійок” будемо вважати прикрим непорозумінням. Разом з тим складається враження, що вітчизняна наука стоїть осторонь від запровадження сучасної фінансової ( і не тільки фінансової) термінології, котра на сьогодні більше нагадує лексикон цирульника Ґалахвастова.

З легкої руки не надто обізнаних посадовців до широкого ужитку запроваджено терміни-незграби на кшталт: казна (скарбниця), казенний (державний), дохід (прибуток, зиск), валовий (гуртовий), казначейство (філія державної скарбниці, каса) тощо.

Втім, крапку в цьому питанні мають поставити науковці. Очевидним лишається одне: багаторічне вперте іґнорування історичної спадщини вже у недалекому майбутньому здатне згубно вплинути на свідомість прийдешніх поколінь. Адже незнання минулого неминуче призводить до нерозуміння сьогодення.[50]



Ігор Живолуп, історик (Новгород-Сіверський музей-заповідник)




[1] Спасский И.Г. Русские ефимки. Исследование и каталог. Новосибирск, 1988, с.16

[2] У VІІІ-Х ст. основу обігу Київської Русі становив арабський диргем.

[3] Обсяг згаданих емісій був незначним, що зумовлено відсутністю власних родовищ монетних металів та різким зменшенням надходжень їх зі Сходу.

[4] Монети Володимира Ольґердовича відомі у порівняно незначній кількості.

[5] На поч.. ХV ст. гривні-зливки ще лишалися в обігу. Побутувало і лічильне поняття „гривня” ( 48 грошів).

[6] Йдеться про невдалу спробу емісії „чехів” ( півторагрошовиків ) 1675 та 1686-87 рр.

[7] Московська та новгородська „ гривна” ( 20 дєнєг московської лічби та 14 новгородської) не мають нічого спільного з гривнею у класичному розумінні.

[8] Відомі скарби європейської монети першої пол. ХVІІ ст. з домішком російської срібної монети Анни Іоанівни (1730-1740 рр.) та Єлизавети Петрівни (1741-1761 рр.)

[9] Приблизно до 1626 р. проба срібла московської монети становила бл. 960, яке на той час вважали „чистим”, пізніше використовували неочищене талярне срібло.

[10] Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. Львів, 1993. с. 196-201 (інформацію подаємо у виправленому вигляді).

[11] Копа ( лат.sexagena) – „шістдесятка”, 60 грошів, взагалі 60 одиниць будь-чого.

[12] Золотий – лічильне поняття, що поєднувало 30 грошів.

[13] Таляр – реальна тверда монета („т. битий”) і лічильне поняття. Курс розмінної монети щодо таляра постійно коливався.

[14] Котляр М.Ф. Нариси історії обігу та лічби монет на Україні ХІV-ХVІІІ ст. К., 1981, с.200.

[15] Ми свідомо уникаємо назви „Росія”, оскільки на історичному відтінку , що нас цікавить, цей термін вживається передусім стосовно України (лат. Russia, Ruthenia) на відміну від „Moscovia”.

[16] Тюркське „таньга” – татарська назва диргема.

[17] Спасский И.Г. Русская монетная система. Л., 1962, с.86.

[18] Пул – тюркська назва мідної монети, початково грецької.

[19] Алтином татари у ХV ст. називали монету вартістю 6 диргемів.

[20] Спасский И.Г. Назв. праця., с. 98.

[21] Мельникова А.С. Русские монеты от Ивана Грозного до Петра Первого. История русской денежной системы с 1533 по 1682 год. М., 1989, с. 39.

[22] Там же , с. 225.

[23] На рубль йшло 100 монет номіналом у 2 дєнги, що могло ввести у оману хіба що необізнаного з офіційною системою лічби іноземця.

[24] Мельникова А.С. Назв. праця, с.29.

[25] З 1696 р. копійки починають датувати, щоби при сортуванні відрізнити старі від нових полегшених.

[26] Після 1707 р. вміст срібла в рублі почав неухильно зменшуватися, у зв’язку з чим курс його стосовно таляра похитнувся.

[27] Пробну монету ми не розглядаємо.

[28] Терміном „ногата” користувалися, щоби при розрахунках відрізнити якісну монету від другорядної.

[29] Метрологія давньоруських срібних монет досі не з’ясована: відомі екземпляри як і з металу дуже високої проби ( бл. 960), так і майже мідні.

[30] Спасский И.Г. Назв. праця, с.32,50.

[31] Котляр М.Ф. Назв. праця, с.32,50.

[32] Там же, с. 20-21.

[33] Литовський рубль – 100”широких” грошів.

[34] Зварич В.В. Нумизматический словарь. Львів, 1980,с. 158.

[35] Літопис руський. Переклад з давньоруської Л.Махновця.К., 1989, с.14

[36] У Великій Британії таке співвідношення збереглося до 1971 р.

[37] Зварич В.В. Назв. праця, с.189-190.

[38] Котляр М.Ф. Назв. праця, с. 22,37.

[39] Було виготовлено понад мільярд монет.

[40] Зварич В.В. Назв. праця,с188.

[41] Котляр М.Ф. Назв. праця, с. 42.

[42] Насправді 1701 р було карбовано „полтину” та „півполтину”, що відповідає півталяркові та ортові

[43] Спасский И.Г. Назв. праця, с.22.

[44] Йдеться про білоновий, а не мідний, як вважав Рябцевич , шеляг.

[45] Рябцевич В.Н. О чём рассказывают монеты. Минск,1977, с. 166.

[46] Тотожність гривні з коповиком у д. вип. є випадковою.

[47] Метою реформи було запровадження в Російській імперії срібного монометалізму.

[48] Бл. ½ рубля в російській монеті ( в народній лічбі зафіксовано співвідношення курсу валют приблизно 1730-х рр.., що хронологічно співпадає з посиленням припливу російської срібної монети на ринок Лівобережжя).

[49] Карбованець – українська назва ґатунку рубля, емітованого з 1762 по 1924 р. ( містив незмінно 18 г срібла). До монет вказаного номіналу попередніх випусків необхідно вживати термін „рубль”.

[50] Рябцевич В.Н. Назв. праця, с. 5.

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,