Микола Костомаров (до 130 –ї річниці смерті)

N KostomarovМикола Іванович Костомаров [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, ИванБогучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р.

Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Воронізької області.

Микола Костомаров з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого по­­міщика Івана Петровича Костома­рова з кріпачкою Тетяною Пет­­рів­ною Мельниковою, і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька. Рап­това смерть батька поставила його роди­­ну в складне юридичне становище. Народжений поза шлю­бом, Ми­­кола Костомаров як крі­пак бать­ка у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ров­нє­­вим. Коли ті запропонували Тетяні Петрівні за 14 тис. десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. руб.  асигнаціями, а також во­лю синові, вона погодилася без зволікань. 1833 р. Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. В січні 1837 р. М. Костомаров склав іспити з усіх предметів і 8 грудня був затверджений у статусі кандидата. Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Взявшись розбирати багатий архів повітового суду, М. Костомаров невдовзі стає істориком полку. 1840 р. М. Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації "Про історичне значення ро­сійсь­кої народної поезії", яка була захищена в 1844 р. Темою його нового дослідження ста­ла історія часів Богдана Хмель­ницького. Бажаючи бути ближ­че до місць відповідних по­дій, Микола Іванович влаштувався вчителем гімназії в Рівному на Волині. Але вже 1845 р. він пере­ї­хав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії. Навесні 1846 р. вчена рада Київського університету обрала М. Костомарова викладачем російської історії. Яскрава фігура історика приваблювала багатьох молодих людей, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й О. Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 рр. вони створили Кирило-Мефодіївське братство. Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. У ніч на 30 березня 1847 р. М. Костомарова взяли під варту і повезли до Петербургу, а згодом він був відправлений у заслання до Саратова. 1856 р. маніфест царя Олександра II звільнив М. Костомарова від поліцейського нагляду. Наступного року він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. 1858 р. М. Костомаров повернувся до Петербургу і продовжив свої наукові пошуки. Наступного року його запросили зайняти кафедру російської історії місцевого університету. У Петербурзі він зустрівся зі старими друзями — П. Кулішем і В. Білозерським. Разом вони тут створили й очолили українську "Громаду", в ідейному спектрі якої М. Костомаров обстоював ліберальні погляди, не поділяючи народницького радикалізму Т. Шевченка. В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 р., М. Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів. 1862 р. М. Костомаров подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 7 (19) квітня 1885 р. він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі. 

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинскиебаллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).

Проблем «Слова..» Микола Іванович торкався в основному побіжно. В статті « Черты народной южнорусской истории» він дав огляд походів руських дружин на половців, розпочатих до походу Ігоря Святославовича. В «Лекциях по русской истории» (1862р.), характеризує стиль Галицько– Волинського літопису яка відрізняється «цветистой, удалой раскидистой поэзией», порівняв її зі стилем «Слова о полку Ігоревім».

   1870 року прочитав публічну лекцію по «Слову..», резюме якої було опубліковане газеті «Голос». Згідно цієї публікації, Костомаров відстоював в лекції оригінальність «Слова..», висував версію, що воно написане не пізніше чим через 8 -9 років після походу Ігоря. Також висунув нову гіпотезу з приводу Трояна в «Слові..». На його думку, Трояном, або троянами названі в «Слові..» засновники Києва: Кий, Щек і Хорив. В такому випадку «земля Трояня» -- це земля руська, земля троянів, трьох братів; «въчи Трояни» --давній народний переказ, оспіваний Бояном; «тропа Трояня» -- історичний шлях життя, починаючи з трьох братів. Костомаров висловив думку, що «Слово..» продовжує традицію пісень Бояна. Воно незалежно від візантійських взірців, автор «Слова..» слідує прийомам поетичної творчості язичницької давнини. Велеса він вважає святим Власієм.

Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитерсветлыйплывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.).

Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.

Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «ЭллиныТавриды» (1883), «Украинскиесценыиз 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами.

Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів «РассказыИ. Богучарова (Николая Костомарова)».

М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческомзначениирусскойнароднойпоэзии», 1843; рецензія на «Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзорсочинений, писанных на малороссийскомязыке» (1843) є по суті першою професійною критичною працею в українському літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзорсочинений, писанных на малороссийскомязыке»; рецензія на російський переклад «Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах», 1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии на егосочинения в „Русскомслове”», 1861; «Малороссийскаялитература», 1871, та ін..

   В численних публіцистичних статтях («Ответ на выходкигазеты„Czas” и журнала„RevueContemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в „RevueContemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мыслиюжно-русса», 1862; «О преподавании на народномязыке в ЮжнойРуси», 1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він «можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський, — стараючись пропхнути її через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і політичні писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII).

 

 

Ірина Лобачова

завідувач відділу давньоруської літератури

 

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,