Великий мовознавець, фольклорист, етнограф.
Втрачений український переклад « Слова» поета Дмитра Загула.
Народився майбутній поет Дмитро Юрійович Загул 28 серпня 1890 року в селі Мілієві Чернівецької області. Родина жила дуже бідно. Батько Дмитра був неписьменний, але умів розповідати різні життєві історії , грав на флоярі. Взимку їх затишна оселя збирала чимало гостей, вели розмови про героїчне минуле України, про важке тодішнє життя. А малий Дмитро з цікавістю слухав. Мати Сафта й сестра Марія співали багато народних пісень. Тому, взявши за приклад коломийки, Дмитро почав складати перші власні пісні.
Сестра Марія навчила його читати. В школі хлопчисько вчився старанно, рано зацікавився художньою літературою – творами Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Івана Франка.
1902 року помер батько Дмитра і жити стало скрутно. На те що дитина талановита, звернув увагу директор школи і відправив його навчатися до Чернівецької класичної гімназії. Там, Дмитро переклав на українську мову другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф.Шиллера. Для того, щоб були кошти на життя, гімназист Дмитро почав заробляти репетиторством.
Культове будівництво на Новгород-Сіверщині.
В 988 році в Київській державі відбулась подія, яка змінила подальший її розвиток – масове хрещення киян князем Володимиром Святославичем в водах Почайни. Християнство стало офіційною державною релігією, поступово розповсюджуючись за водними шляхами в інші регіони. Коли саме був охрещений люд Новгорода-Сіверського достеменно невідомо. За історичними джерелами, в 988 р. для хрещення місцевого населення князь Володимир прислав єпископа Леонтія. Але якщо врахувати, що хрещення відбувалося поступово, від великих поселень до периферії, християнство сюди могло прийти або в кінці Х- на поч. ХІ ст.ст. після хрещення Леонтієм чернігівців. На місці язичницьких капищ почалося спорудження православних храмів. Дослідники вважають, що в давньоруський час в Новгороді-Сіверському збудовано не менше шести мурованих храмів.
Вогні Купальської ночі.
Щорічно, 7 липня, святкуємо день Івана Купала. За язичницькими уявленнями, в ніч напередодні Купала відбувається міфічний шлюб між небом, що уособлювало чоловіче начало і землею - жіночим началом. Про це писав Нестор - літописець у «Повісті врем’яних літ», згадуючи древлян, які умикали собі дружин на ігрищах, що відбувалися між селами біля води.
І в наш час залишився звичай стрибати через купальські вогнища парами, молоді люди беруться за руки і загадують бажання. Вірили, якщо руки не розійдуться, то вони будуть разом, а якщо навпаки - розлучаться. А ще в купальську ніч неодмінно гойдалися на гойдалках, які спеціально встановлювалися на святковому майданчику. Також вважалося, що купальський вогонь на цілий рік наділяв людей здоров’ям і силою, запобігав усьому злому, також чарам. Для наших предків це було не тільки розвагою, а ритуальним очищенням. Обов’язковим був обряд очищення в річці або озері. Всі учасники свята повинні були скупатися у воді, а там де не було водойм, обливалися колодязною водою. Дівчата й донині пускають по річці вінки й примічають, якщо відпливе від берега - весілля вже близько, а потоне - ще рік буде незаміжньою. До речі, купальській воді приписують особливу лікувальну силу, як і лікарським рослинам, зібраним на свято. Збираючи зілля, треба було залишити «викуп» - хлібину чи дрібні гроші, до цього ще додавалася спеціальна молитва: «Святий Авраам та на зілля орав. Сам Господь посівав і людям на поміч давав. Божа мати поливала, та й на поміч давала».
Архаїка, символіка та сакральне значення весільних пісень-гуканок Новгород-Сіверщини
Так історично склалося, що Новгород-Сіверщинає однією з самобутніх етнокультурних зон України і надзвичайно перспективним ареалом для вивчення фольклору. За кожним словом або дією – величезний культурно-історичний досвід народу. Деякі обряди, ритуали, пісні зберегли свої первинні форми ще з дохристиянських часів. Відомості про весільну обрядовість сягають другої половини ХІ - початку ХІІ століття й зафіксовані в літописах.
До збирацької фольклорної діяльності на території Чернігівщини в різні часи, починаючи з середини ХІХ століття, вдавалися Й. Бодянський, О. Маркович, П. Куліш, Б. Грінченко, О. Малинка, Єфремова, С. Пономаревський та інші. На жаль, сьогодні фольклор Північного Полісся, зокрема Новгород-Сіверщини, залишається поза увагою більшості науковців-фольклористів та збирачів-аматорів.
В основу дослідження покладені матеріали одноденних фольклористичних розвідок селами Лизунівка, Печенюги, Пушкарі, Троїцьке з метою виявлення та записів весільних пісень-гуканок.
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО ТОРУ.
Далеко-далеко від Чернігівської землі по території Донецької області протікає невелика степова річка Казенний Торець. Це права притока Сіверського Дінця. Її протяжність становить 129 кілометрів, площа водозбору - 5 410 квадратних кілометрів. «Заплава двостороння, шириною - 400 - 600 метрів. Долина річки асиметрична, лівий берег крутий, правий - пологий, на ньому часті заплавні заболочені місця. У верхів'ях річка пересихає, але, прийнявши всі притоки, знаходить постійне русло», але це вже колись наш Торець був «шириною від 10 до 40 метрів і глибиною 1,5 - 3 метри». Зараз це вмираюча річка.
У давнину Казенний Торець (точніше сказати: весь його басейн) називався Тором або Великим Тором, а форма Торець поширювалася тільки на ліву притоку (сучасний Сухий Торець). Тором називалася і фортеця на річці, заснована в 1645 році. У 1676 році на місці цієї фортеці виникло «соляне містечко» Тор. Тором називалася і вся навколишня його місцевість, де знаходилися соляні варниці.
Історія Першовидання «Слова о полку Ігоревім». До 220-річчя виходу в світ.
До кращих світових досягнень середньовічного епосу належить військова повість “Слово о полку Ігоревім” – найвеличніший пам’ятник нашої давньої літератури. Історія відкриття і публікації цього твору пов’язана з низкою загадкових обставин і фактів.
Рукопис був знайдений наприкінці 80-х на початку 90-х років ХVШ ст. відомим збирачем і видавцем старожитностей О. І. Мусіним-Пушкіним. Він був нащадком старовинного дворянського роду, отримав військову освіту, вільно володіючи кількома мовами, деякий час перебував за кордоном, ознайомився з досягненнями європейської науки та культури. По поверненню додому почалась його кар’єра як державного діяча, і він захопився вітчизняною історією та старовиною. Протягом ряду років він зібрав першокласну колекцію стародавніх книжок і манускриптів. У нього зберігався Лаврентіївський літопис, пергаментна збірка з житієм великого князя Володимира; серед художньої колекції -- полотна Рафаеля, Рубенса, Леонардо да Вінчі. Найвідоміші історики вважали за щастя працювати в цій книгозбірні. Микола Карамзін запевняв, що рукописну збірку графа не тільки що прочитати, але й передивитися за короткий час неможливо. Володіючи таким унікальним зібранням Мусін - Пушкін не шкодуючи коштів і сил приступає до публікації частини своїх скарбів. З сер. 80-х рр. він об’єднав навколо себе ряд співвітчизників, які професійно займались вивченням історії. В «Кружок любителей отечественной истории», отриманий в історіографії назву гуртка Мусіна –Пушкіна, в різний час входили І.Болтін, І.Єлагін, О.Малиновський, М. Бантиш-Каменський, з яким був тісно пов’язаний М. Карамзін та ряд істориків та літераторів.
"Про похід Ігоря Святославовича на половців 1185 року за літописними данними. До 835-річчя.""
835 років минуло з того дня, як Новгород- Сіверський князь Ігор вирушив в свій трагічний похід на половців, який замість слави приніс йому поразку і втрату майже всього війська.
Саме ці події стали сюжетом легендарного давньоруського писемного шедевру 12 століття «Слово о полку Ігоревім».
Про цей похід повідомляється у літописах: південний Іпатіївський літопис змальовує драматичні події яскраво і детально, явно симпатизуючи Ігореві; Лаврентіївський літопис,складений у Володимирі Суздальському, стисліше оповідає про похід, все ж надаючи йому значної уваги, суворіше ставиться до Ігорової поразки, а іноді й осуджує князя. Порівнюючи «Слово о полку Ігореві» і повідомлення літописців, то впадає в око те, що їх різнить. Літописці лише констатують хід подій, їх послідовність, автора твору мало цікавить, у якій послідовності розгортався похід Ігоря. Він упевнений, що слухачі (або читачі) добре проінформовані у всіх його перипетіях.