До 120-ої річниці з дня народження О.П.Оглоблина

      «… за свою батьківщину я змалку вважаю Сіверщину, землю всіх моїх предків».
   Ім’я Олександра Оглоблина, одного з найбільш серйозних українських істориків, на довгі роки було заборонено згадувати навіть в українсько-радянській критиці так званої «буржуазно-націоналістичної історіографії». Студентам історичних факультетів інколи доводилося наштовхуватися на згадки про О. Оглоблина і ставалося так, що й професійні критики історіографії так званих «українських буржуазних націоналістів» далеко не завжди були готові щось відповісти студентам про цю особу та його історичні праці. Лише з кінця 80-х, коли почали відкриватися спецхрани, про Оглоблина у науковому середовищі стало відомо більше. І офіційна ідеологія намагалася представити його, насамперед, як «зрадника українського народу і фашистського запроданця», замовчуючи при цьому величезну наукову спадщину українського історика.
    Олександр Петрович Оглоблин народився 6 грудня 1899 р. у Києві в купецько -міщанській родині Оглоблиних. Довгий час поява на світ хлопчика була овіяна таємницею, про яку знало невелике коло друзів Олександра Петровича. У своїх спогадах він писав: «Я народився, був записаний, ріс і виховувався, як син законного чоловіка моєї матері Петра Івановича Оглоблина, київського домовласника… Але ще дитиною я відчув, що не тут, у цій заможній купецькій сім’ї, мої родові корені, я помічав велику прірву між новгородським оточенням моєї матері й києво- подільським середовищем моєї бабусі по вітчимові О.Й. Оглоблиної, яка все ж таки мене дуже любила і покладала на мене великі надії». Рідний батько Олександра Петровича Михайло Миколайович Мезько походив із бідного, але давнього козацького роду. Цей рід започаткував козак Стародубської сотні Степан Мезько. Його нащадками були козаки Новгород-Сіверської сотні і мешкали в с. Араповичі. М. Мезько після закінчення Новгород – Сіверської гімназії, а потім юридичного факультету Київського університету працював у різних судових установах Російської імперії, а з 1923 р. вчителював в селах Араповичі та Дробишеві. Перебуваючи на педагогічній діяльності, Михайло Миколайович здобув шану і повагу серед учнів та жителів села.
   Мати історика, Катерина Платонівна, походила із старшино-шляхетського роду Лашкевичів, яка народилась теж на Новгород – Сіверщині, в с. Пушкарі. В дитинстві перехворівши кором, назавжди залишилась глухонімою.
Дружба між Михайлом і Катериною переросла в кохання і вони хотіли одружитись. Але рідні Катерини, через родинні ускладнення, незважаючи на її вагітність, змусили вийти заміж за багатого купця Петра Оглоблина, також глухонімого. Вінчання відбулося в липні 1899 р. в с. Івот, а в грудні в Києві народився Олександр.
   Вихованням Олександра здебільшого займалась бабуся Ганна Лашкевич (Савицька), яка розповідала онуку про зв'язки роду зі знатними родинами України: Полуботками, Милорадовичами, Дуніними – Борковськими, Апостолами, Галаганами, Скоропадськими, Розумовськими. Юнаком Олександр відвідував маєток бабусі в с. Івот, жив в її будинку в Новгороді—Сіверському. І восени 1912 року, в місті, зустрівся з «дядею Мишею» -- рідним батьком. Рідня робила все, щоб він ніколи не дізнався таємницю свого походження. Тільки у 1914 році батько та син зустрілися. Довготривале листування зберегло у Олександра Петровича любов і повагу до батька, дало поштовх для дослідження свого родоводу та історії малої батьківщини. Однин зі своїх нарисів «Город Новгород – Северский» /краткая историческая справка /1914/ присвятив батьку – М.М. Мезьку.
   Закінчивши в 1919 році історико – філологічний факультет О. Оглоблин займався науково –педагогічною діяльністю. Викладав у Київському робітничо-селянському університеті, був доцентом кафедри історії Київського університету.
В 1925 році було надруковано дві монографії О. Оглобліна – «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика». Згодом був захист дисертації, після якої він став доктором історії української культури. Олександр Петрович починає працювати в Українській Академії Наук, де потоваришував з Д. Багалієм, молодого науковця помічає М. Грушевський.
   На початку 30-х років, коли почались переслідування діячів національної культури, в причетності до «Українського національного центру» звинувачується і О. Оглоблин. Невдовзі за браком доказів його звільнили, але події 1930 – 1931 рр. не викреслили Оглоблина з наукового процесу. Він продовжував працювати в Археографічній комісії ВУАН. В листопаді 1937 року Олександр Петрович був старшим науковим співробітником в Інституті історії України. На час роботи в інституті припадає і відновлення його професорсько- викладацької діяльності у вищих навчальних закладах УРСР.
   З початком ІІ світової війни за таємним списком, з Києва евакуйовували сім’ї академіків та видатних наукових співробітників. Про те до цих списків О. Оглоблин не потрапив. На початку окупації Києва, восени 1941 р., на прохання української громади Олександр Петрович очолює Київську міську управу. Цю роботу він поєднував із націоналістичною діяльністю в Українській Національній Раді.
  З квітня до листопада 1942 р. О. Оглоблин очолював Київський Музей-архів переходової доби, під дахом якого зібралися видатні представники науки і культури. Працюючи в період війни над проблемою походження «Історії Русів», вивченням якої він займався майже чотири десятиліття, О. Оглоблин прийшов до висновків, що твір був написаний на Чернігово – Сіверщині. В ньому подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року.
   Тоді ж у О. Оглоблина зав’язалися наукові стосунки з українськими еміграційними вченими, насамперед з Д. Дорошенком, Б. Крупницьким, А. Яковлевим. З наближенням Червоної Армії до Києва, історик змушений переїхати до Львова. Тут він включився до роботи в історичній секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка та організованої з ініціативи митрополита А. Шептицького Церковно – археографічної комісії. У березні 1944 р. на запрошення колегії професорів Українського вільного університету (УВУ) О. Оглоблин переїздить до Праги, згодом до Мюнхену, а 1951 р. до США. Там він заснував і очолив Українське генеалогічне товариство (1963), Українське історичне товариство (1965), очолював Іспитову комісію філософічного факультету УВУ в США й обіймав посаду професора в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. Оглоблин мав великий вплив на українську еміграційну науку. Одночасно вчений працював в Українському науковому богословському товаристві, 1960-1977 pp. працював науковим консультантом для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету.
   Протягом 1970-1989 pp. О.П. Оглоблин - президент Української вільної академії наук у США. Він виховав плеяду широко відомих українських істориків (Л. Винар, О. Субтельний, В. Омельченко). Тривалий час учений досліджував період національної революції середини XVII ст. і дотримувався думки, що за Хмельниччини перемогла концепція козацької держави. Добу І. Мазепи розглядав як час відродження України, а самого гетьмана вважав українським державцем, який хотів реалізувати другу Хмельниччину. Вчений обґрунтував положення про те, що ідея української козацької держави після ліквідації Гетьманщини не вмерла. Одним із перших розшифрував анонім старшинсько-козацького твору "Літопис Самовидця".
   О.П. Оглоблин - один із тих українських істориків старшого покоління, який передбачав українське відродження, який дожив до омріяної події – проголошення незалежної України, але через поважний вік не зміг побачити це. Помер Олександр Петрович Оглоблин 16 лютого 1992 р. й похований у м. Спрінгфілді (США).
   На щастя, наукова спадщина Олександра Оглоблина поволі повертається в Україну. Він є автором понад 700 публікацій з історії України, історіографії, джерелознавства та інших галузей науки. Його з повним правом можна вважати нашим земляком. У своїх спогадах він писав:» Я народився, виріс і жив у Києві, який був і є моїм рідним містом. Але за свою батьківщину я змалку вважаю Сіверщину, землю всіх моїх предків. Я любив і люблю цю землю».

                                                                                                 Ірина Лобачова
                                                                                                 завідувач відділу
                                                                                                давньоруської літератури.

345 років від заснування Новгрод-Сіверської друкарні

   Неможливо оцінити всю значимість книжок і появу книгодрукування. Рукописні книги- це дуже кропітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Справжньою подією стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV ст. Воно швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною. Це значна віха в розвитку культури українського народу. Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст.
   На кінці XVI-XVII століть, крім головних стаціонарних друкарень, що діяли у Львові , Острозі, Києво - Печерській лаврі - виникає чимала кількість пересувних та власних друкарень. Саме такою можна назвати друкарню Чернігівського єпископа Лазаря Барановича ,яку він заснував при Спасо-Преображенському монастирі в Новгороді — Сіверському. Це була перша стаціонарна друкарня на Лівобережжі. Лазар Баранович добре усвідомлював, що саме друковані книги, які виходили значно більшим накладом, ніж рукописні, були потужним джерелом духовності, освіти і сприяли утвердженню християнської моралі.

До 1030 - річчя заснування Новгорода - Сіверського

                  Новгород-Сіверський - погляд крізь століття.

       Час невблаганний не тільки до людини, а й до міст і, навіть, цілих країн.  Одні змінюються, інші щезають. Новгороду-Сіверському випала доля не тільки не зникнути, а, попри всі випробування, зберегтися, зберегти свою історію, свою самобутність, старовинні пам’ятки архітектури, культури, містобудування. За свою багатовікову історію місто було свідком багатьох історичних подій, не раз ставало ареною жорстоких бойовищ, не раз руйну-валось і відроджувалось, переживало як часи розквіту, так і занепаду. Умовно його історію можна поділити на кілька важливих періодів.

Перлина Сіверської землі

    Спасо-Преображенський монастир з давніх часів і до сьогодення є справжньою окрасою Новгорода-Сіверського.  За легендою заснований у 1033 році князем Мстиславом Тмутараканським, протягом багатьох століть свого існування монастир відігравав помітну роль в духовному і адміністративному житті Сіверщини і прилеглих регіонів. Саме тут отримували благословення  князі удільного Новгород-Сіверського князівства.  У ХІІ ст. на подвір’ї обителі був зведений перший кам’яний Спаський собор. Після монголо-татарської навали літописні згадки про обитель з’являються лише в ХVІ ст. В першій половині ХVІІ ст. за Деулинським перемир’ям Сіверщина переходить під владу Польщі.  В Спаському монастирі поляки намагались зробити своєрідний  католицький центр. Але після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, монастир знов стає православним.  Справжній розквіт  монастирського життя розпочинається в другій половині XVII ст. З 1657 року Спасо-Преображенський монастир очолює Лазар Баранович – відомий культурний, релігійний та політичний діяч.  За його правління розпочинається будівництво Петропавлівської церкви з трапезною, корпусу келій, мурованих стін та веж, відкривається друкарня – перша на Лівобережній Україні, почала діяти «латинська школа». Після переїзду Л. Барановича до Чернігова у 70-х роках, очолює монастир Михайло Лежайський, а згодом  Данило Туптало, відомий, як святий Димитрій Ростовський.  В кін XVIII ст. Спаську обитель відвідує імператриця Катерина ІІ, під час своєї подорожі до Криму. В цей час була створена Нвгород-Сіверська і Глухівська єпархія, почала діяти духовна семінарія, в монастирі будуються храми:  Ільїнська церква та кафедральний Спасо-Преображенський собор за проектом Джакомо Кваренгі - відомого італійського архітектора. Протягом ХІХ ст. в монастирі діє духовне училище.

До 200-річчя з дня народження П.Куліша

Сьогодні науковцями Новгород-Сіверського історико-культурного музею-заповіднику "Слово о полку Ігоревім" спільно з бібліотекарями районної централізованої бібліотечної системи проведені науково-популярні читання, присвячені 200-річчю з дня народження відомого українського письменника, фольклориста, етнографа, мовознавця, перекладача та дослідника "Слова..." - Пантелеймона Куліша. В цьому році дата відзначається на державному рівні.
На заході було презентовано пересувну виставку "Перворядна зірка" українського письменства", прозвучали наукові доповіді музейних співробітників та краєзнавця Анатолія Федірка. Під час читань Анатолій Михайлович представив книгу Лесі Оленівської "Пантелимон". Примірник з дарчим написом авторки передав у бібліотеку нашого музею.

 

Куліш і Українська культура

7 серпня виповнюється 200 років з дня народження П.О.Куліша – відомого українського письменника і поета, етнографа і фольклориста, історика, критика, перекладача, видавця, громадського діяча. Пантелеймон Олександрович залишив після себе велику творчу спадщину – романи «Чорна рада», «Алексей Однорог», кілька поетичних збірок - «Досвітки», «Дзвін», «Хуторні недогарки», «Хуторна поезія», оповідань, драматичних творів про часи козаччини, переспівів, дум, перекладів, праць наукового і публіцистичного характеру. Саме йому належить створення  першого українського  історичного роману, він першим переклав українською «Біблію», створив перший український правопис – так звану «кулішівку», яка стала основою сучасної  української мови. Оцінюючи творчість Куліша, поет і літературознавець М.Зеров назвав його одним з піонерів новітньої української  культури.   

Історичне значення дня хрещення Русі

Одна з важливих і пам’ятних  дат   нашої держави  – День хрещення  Київської Русі – України. З 2008 року відзначається щорічно 28 липня, згідно Указу Президента В. Ющенка від 25.07.2008р.

28 липня був прийнятий православною церквою як день пам’яті Святого рівноапостольного  князя Володимира – хрестителя Київської Русі.

До 100-річчя дня народження М.Г.Булахова.

 

 

 Михайло Гапейович  Булахов шістдесят років присвятив педагогіці. За його книгами вчилися десятки тисяч людей. Лінгвістичні праці білоруського вченого здобули йому славу в Україні,Росії, Польщі, Болгарії, Сербії, Словенії...  Інтелігентна, талановита, тактовна, чесна людина, на досвіді якої потрібно вчитися - таким був Михайло Гапейович.

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,